Дев’ять братів і десята сестриця Галя - Сторінка 14

Одного разу повернулася вона з роботи і застала козака вже на луці коло хатки, і зараз він до неї промовля:

— Я прибираюся додому їхати.

Галя збіліла, спахнула й знов змертвіла і нічого не примогла йому одмовити.

— Галю, будь мені жінкою та поїдьмо ізо мною, — каже козак.

І тоді Галя нічого не примогла йому промовити. Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й сміялася, червоніла й блідніла від свого щастячка.

І у першу-таки неділю після цього вечора Галя у свіжому вінку, рука із рукою з козаком Нарадою, пішла до церкви рано-ранесенько, без дружок і без сватів, без роду й без друзів, удвох самі, і повінчалися собі любенько.

І того вечора таки недільного з Києва виїхав славний новий віз, запряжений двома міцними волами. На возі сидів гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в світі, а коло його близесенько-близенько сиділа молода козачка у білій намітці, — о, яка ж хороша, щаслива козачка! І поїхали вони шляхом до села Глибова.

V

Понад Дніпром, поуз гір, є багато кам’яних печер, і в одній такій печері зібралося дев’ять братів-молодців. Хто лежав, хто сидів; палилося кілька люльок… У! Які ж округи скелі та шпилі! Дніпро проривається, розбиваючи кручі між них, і грючить по камінню й високо прускае, перелітаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилі, б’ючій та стрибаючій, крутиться й вертиться. Окрім ясного того неба угорі та грюкучого Дніпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнії гаї, що позлочувані вони іскряним сонечком.

Старший брат і усім отаман сидить, люлька його згасла, і дивиться він у землю, і нема в його лиці нічого, опріч обичайного суму та моці.

А інші брати не так: один гроші лічить, а коло його другий дивиться неначе з гнівом, неначе з погордою на їх; третій знов теж дивиться, і чи він сумнівається у чімсь, чи він у чімсь кається, хто його зна; один, здається, спить, одвернувшись од усіх до стіни; другий лежить, дивлячись очима, закинувши руки під голову, мов порішивши вже з усіми нудними докучними думками навіки; двоє палять люльки, люльку за люлькою, тільки вилітає іскра та дим в’ється й повіває своїм звієм невеселі їх обличчя; самий менший (молодший) сидить коло входу у печеру, і з першого погляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько біднесеньке сповнене туги та ще гіркої притуги.

А у печері ані золота, ані серебра, ані каміння дорогого. Гола, сіра це печера та й більш нічого. Холодно там, жостко, хруско там прихилити голову.

Вечір наступав тихий та рожевий. І усе порожевіло:

кременисті шпилі, грюкучий Дніпро унизу, далекії темнії гаї на верховинах гірних і прудко пролинувшая пташка понад Дніпром. Лісова берізка легесенько звідкись запахла, і очі не знаходили округи, де було їй тут зрости, ніжній квіточці на дикому камені.

Середній брат, що, здавалося, спав, разом підніс голову й промовив: «Чи не пора?»

Усі оглянулися, і два голоси йому одказали:

— Ще не пора! Ще рано!

Середній брат змовк і знов одвернувся до стінки, знов наче заснув.

Рожевий вечір розгорявсь та розгорявсь пломенистій, — потім почав темніти та темніти; місяць вирізувався з-за гори верха, й заблискотіли зорі на небі.

— Пора, — каже старший брат і устає.

В один мет усі вони були на ході: печера спустіла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.

VI

Їдуть козак з козачкою додому. О, весела, весела доріженька! Де глянути—усе цвіте й пахне, про що здумати — усе любо, та мило, та ясно!..

Як тепер усе добре: і згадувать колишні напасті й лихо, і забігти мислонькою уперед, у пришлість одрадісну! Розмовляли вони про те, як житимуть укупі, як господарюватимуть разом.

— Будемо жити самі двойко, — каже козачка, — адже ж у нас нікого нема!

І дві пароньки найщасливших очей ізглянулися із собою. Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку — вона змінилася на лиці й промовила:

— А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькі?.. Та сльози й побігли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голівкою припасти. І, наплакавшися ревними сльозами, козачка піднесла голівку і знов промовила:

— Ніколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер-то їх бог милує, Михайло коханий, га? спитала вона й дожидала козакового одвіту. — Як їх бог милує.

Почалася в їх тоді мова про братів, і усякі здання. помисли й надії усякі певні уявилися… І в пришлості палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося її душеньці, як жадалося її сердечку. А козак на все согласнии

У гаю вони невважливе їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, оглянулися вони й зобачили темні гаї з усіх боків, сонечко, що за їх заходило, і управо якийсь хуторець,

—Та ми се з шляху зблудилися, Галю! — каже козак всміхаючись От тобі маєш! Дивись після того в яснії оченята так і дорогу прогледіш!…