Добрий диявол - Сторінка 13

Лясков подлубався в тумбочці, дістав звідти «Спідолу», причинив тумбочку, знову вгніздився навпроти Яковенка, підморгнув йому:

— Бачиш штучку? Найновішої моделі. Вчора купив. Та ти в цьому ділі — слабак!..

Яковенко мовчав. Лежав, дивився на Ляскова. Балабон!

А Лясков угвинтив тонку сталеву антену, клацнув тумблером, став промацувати простір, шукаючи розваги. Ефір спав, зігрітий сонцем. Десь бурмотів політичний коментатор («…якщо подивитися на останні події у В’єтнамі з одного боку, то ми перестанемо бачити їх з другого боку, а тому спробуймо розглянути події з третього боку, або ще ліпше — відразу з усіх боків…»). У Ватікані молились. Там завжди моляться: удень і вночі. Благають діву Марію послати їм вічне блаженство або ж блаженну вічність, моляться ревно й настирливо, моляться вже не в збудованих з дикого каменю середньовічних каплицях, а в модерних церквах перед мікрофоном: ану ж і в діви Марії є транзисторний приймач…

Нарешті крізь сонну тишу продерлися далекі звуки джазу. Лясков пересмикнув плечима від збудження. Те, що треба. Труба, саксофончик, гітара, контрабас, піаніно і найліпший друг підростаючого покоління — ударник. Саме те, що бажалося! Беу-беу-бум-м!

— Блюзик! Кумекаєш? — прискалив око Лясков.

Однак Яковенко лежав так само збайдужілий і мовчазний. Лясков поставив приймач на тумбочку, шморгнув носом, розстебнув ґудзики гімнастерки, нахилився до Яковенка.

— Ця грецька коробочка — це, брат!.. Та ти побачиш!.. Шикарна публіка!.. Сьогодні як повалили на берег! Усі… Тільки капітан та ще там хтось не пішли… А то всі — в місто… І всі—шикмодерн! Суденце — хоч з рукою під церкву, а команда, як з журналу мод. Уміють маскуватися! Ніколи б не думав, що там такі! Ввічливість, усі мені «хав ду ю ду» і так далі… поклончики, розмовочки… посмішечки… А дівчинка там є — вмреш!..

— Годилося б тобі морду набити… за базікання,— відвернувшись до стінки, спокійно промовив Яковенко.

— Та ти зовсім лопух! Хто базікає? Самі липнуть — відбою просто нема! Я кажу: заборонено контакти, коли на посту, а вони сміються і все «гир-гир! гир-гир!».

— А ти б не відповідав.

— Образяться!.. Вони ж од душі все це!.. Я їм теж. Кажу: місто наше прекрасне, і подивитися його треба, але що ж ви, містери-твістери, кидаєте свою посудину і не розвантажуєте? У нас, кажу, строго: простій — жени грошики! Валюту, тобто… А вони кажуть, гуд бай, нічого страшного, заплатимо штраф, нам аби місто подивитися, а вантаження-розвантаження від нас не втече і так далі… Я тоді кажу, якщо ви такі багаті, то чому ж ваш «Омірос» обідраний, неначе його з корабельного кладовища вкрали? А вони: нам аби всередині добре, а зверху однаково море та бурі пооббивають… Практична публіка!.. Не те, що ми… У нас як тільки десь дряпнеться бортом, відразу цеберочку з білилами і давай, Лясков, замазуй!.. А нащо?..

— Балакучий ти який. На посту ж розмови заборонені… Не знаєш хіба?

— У нас пост особливий. Представляєм цілий Радянський Союз коло іноземного трапа… Треба проявляти… нашу ввічливість.

— І як же ти з ними?.. Якою мовою… проявляєш?

— Ясне діло: англійською!

— Хіба знаєш.?

— Чудак чоловік! Та хто ж її не знає!.. Ясно, коли з тобою говоритиме англієць чи американець, то ти нічого не зрозумієш, але коли якийсь інший іноземець говорить по-англійськи, тоді все зрозуміло… Бо він знає стільки ж слів, як і ти… А головне: вимовляє їх теж так, як ти… А в англійській мові головне — вимовляти так, щоб ти зрозумів… Англійці й американці цього не знають, мелють як попало, от з ними й дотолкуватися важко… А з цими… Там такі хлопці… Та ти побачиш!.. Тільки лінію держи!.. Так, мовляв, і так… Ми і ви. Але якщо розібратися… Співіснування… мир — дружба…

І ось ти стоїш на сторожі. Стоїш і тоді, коли вже всі й забули, що є на світі вартові й сторожа.

І якщо йтиме на твою землю стіна води — перепини їй путь своїми плечима. Якщо насуватиметься океан вогню — відгорни своїми руками, погаси своїм тілом. Якщо чума пробиратиметься тишком та нишком — зумій помітити її в найбільшій потаємності й знищ!

А облуда?

…Сонце не переставало пекти. Десь добре сохло сіно в таку спеку, а в Яковенка пересихало в горлі від спогаду про сіно і про… Ох, Варко, Варко, не треба про тебе згадувати, бо ти далеко і нічого не знаєш і вже, мабуть, усе забула… А в порту сонце вибивало з землі білий пил, і все ставало біле: причали, довгі шиї портальних кранів, машини… Хлопчаки, які ловили коло пірсів ледачих бичків, після сидіння цілий день на сонці ставали мовби в’ялені, портові жінки — литкасті й крикливі — пересувалися ліниво і ледь ворушили пойнятими смагою губами.

«Омірос» ще й досі зберігав свою загадковість. Виставляв до сонця латки своєї іржі, пашів перегрітим металом, іноді навіть пробував розбити портове безгоміння звуками радіомузики, але ревно зберігав таємницю своїх нутрощів, своїх трюмів, не показував, з чим і чого прийшов.

Він заімпонував би цим Яковенкові, якби вже під час другого його чергування не напустив на хлопця галасливу юрбу дивних людей.