Додому нема вороття - Сторінка 13

На морозі не шебернули многолітні розсохаті берести. Не стугонів лід на Дністрі під возами з мертвими солдатами, яких доставляли кудись в поле за Хрещатиком.

Пісня пригортала серце за серцем, звільняла від темних наносів вояцьку пам'ять, визволяла руки і душу, зібгану в беззахисну грудочку.

— Ой, де! — заплакав літній гуцул переді мною, все нижче налягаючи сухими грудьми на дуло карабіна. Весь затремтів, зчорнів на очах, бо, мабуть, надто глибоко застряло в його тілі скривавлене ратище війни.

Молодий леґіник підняв старому шапку, по-материнському підгорнув з чола сиве пасмо, а чоло було запале, як у покійника.

— Стариня, — лагідно мовив леґіник, та в самого гичкою стулилися змолоду старечі губи, а подих перехопило німе ридання.

Сумирний легіт з дністрової долини напинав полотно декорації. Захиталися смереки, схвилювалося черемошеве плесо, рушили від гори до гори статечні, як жінки при надії, весняні дощові хмари.

Ой вилетів сокіл на високу гору, Вдарила денцівка з синього узвору. Не знав сокіл щастя, бо був молоденький, Не знав сокіл ласки, бо виріс без неньки.

Поблукала, помандрувала гадка крутоярами, плаями сирітської долі. Знову вернулася, кинула довкола враженим зором і залементувала.

— За що?

— За що? — повторили струни цимбалів.

— Ой за що, за віщо? — по-дівочому заридали скрипки. Раптом схвильованим зовом захлинулися трембіти і

стиха потому на всі Карпати одна за одною затрембітали наказ. Край сцени зупинився сивоголовий артист у гуцульській ноші й промовив:

— Браття! На тому боці — Буковина. Ворог рветься на рідну землю. Наша земля кличе вас у похід, сідлати коней і добувати з піхов шаблі.

— На коней! — громом озвався під мовчазним вечірнім небом Міттельштедтів голос.

А коней уже підвели. Ескадрон за ескадроном, здіймаючи снігову куряву, мчав у поле.

Між Тупою, Дністром і Серетом, що течуть глибокими льодовиковими каньйонами, на кілька кілометрів простягнувся схожий на язик утинок плоскогір'я. Армії стрілися чоло в чоло на перешийку проти Бедриковець.

Росіяни піднімалися з долини Серету через Касперівці і Городок. Передові загони не могли відступати, бо на них напирали, бичуючи коней на вузькому шляху, прорізаному крізь скелі, нові підрозділи. Все залежало тепер, з котрого боку залишиться хоча б один солдат-переможець.

Витягнувшись із Заліщиків, гуцульська кіннота розсипалася обабіч гостинця. У кожному ескадроні їхали посередники — офіцери з розгромлених військових з'єднань. Поряд зі мною скакав Міттельштедт: в ролі наглядача, посередника чи натхненника — важко сказати. Замість привітання ляснув мене по плечу, а коли виїхали в поле, дістав з-під сідла пляшку, надпив і передав мені.

— Звідки родом? — спитав, коли я повернув пляшку.

— З Коломиї, — збрехав я, побоюючись, що пригадає нашу стрічу на розлуцькому цвинтарі.

— Русин? — скосив очі Міттельштедт.

— Не росіянин, — зауважив я ще й заперечливо крутнув головою.

— Українець, — усміхнувся тевтон.

— Так.

— Католик.

— Православний.

— Волох. — Він знову ляснув мене по плечу й засміявся. Перегодом сказав: — Але — не румун?

Я підтакнув.

— Тут буде на що подивитися! Ти жонатий? Я відповів, що ні.

— Батьки живі?

— Сирота.

— Вчився?

— Трохи. В Сучаві.

— А-а!

Якийсь час їхали мовчки, відтак Міттельштедт поморщився і забурмотів:

— Хотів би я, щоб тут були Рорбах чи Нетцель1.— Ковтнув рому і простягнув пляшку мені.— "Хто володіє Києвом, той підкорить Росію..." Це слова Рорбаха. А я мовлю: "Хто дає бій на цьому ідіотському перешийку, той не володіє Буковиною".

Я ледве стримався, щоб не всміхнутися. Міттельштедт допив ром і хмикнув:

— "Козаки з Кобеляків..."2

Я вдав, що пильно розмірковую над його словами, та він розреготався і, лишаючи мене, підстьобнув коня.

Потім ми знову їхали поруч. Переходили то з німецької на українську, то навпаки, і я відчув, що Міттельштедт не шкодує за своїм домашнім "безталанням". Він мріяв знайти в дружині товариша, та в житті йому не пощастило, а дома не підтримали. Жінка, як погана тварина, винюхувала в його оповідях, де він промахнувся, й через день випоминала, доводячи стосунки до розриву. Вистежувати його промахи стало для Ельзи немовби спортом. Одначе це була "така дівка"! Міттельштедт "знайшов себе" у війську.

— Проте згадаю дім — щемить, — приклав руку до серця. — Я здогадувався, що Ельза зраджує. Кардові йшов п'ятий рік" Якось я допік їй, а вона каже: "Коли б я з кимось спала, то як би дивилася дитині в очі?" Ти вже й це зважила! Щоб помститися, я почав, як ви кажете, спати з дівчатами у барвінку. Це гарно звучить. У Німеччині барвінок вирощують на могилах.

Я припустив, що він теревенить, аби заглушити страх. Та показався російський пікет, Міттельштедт видобув з усмішкою шаблю і, мов вихор, помчав у бій.

Ми зім'яли ар'єргард. Далі трактом рухалася піхота. Ми рубали її до розвилки доріг на Городок і Касперівці. Потому розділилися, ніби нас хто послав просапати міжряддя й очистити всю місцину до круч над Серетом і Тупою.

Коли Міттельштедт поскакав уперед, я на мить зів'яв. Потому Ломикамінь поніс мене в криваву гущу, і я опам'ятався, як на полі усе стихло. Оглянувся і побачив устелений трупами широкий лан. Помежи полеглими подекуди пробували звестися гуцули. Я вже хотів вертатися, коли в терняках почулися голоси. Я врізався конем у кущі, одного солдата для настрашки огрів плазом шаблі, другого вдарив ногою і закричав, щоб підняли руки.

— Гуцули беззбройних не вбивають, — рівним голосом сказав позад мене Міттельштедт. — Одведіть полонених до штабу.

Солдати похнюплено ступали опередь мене. З побоїща долинали стогони. Над Добровлянами я озирнувся. Міттельштедт ішов без шапки, ведучи коня за вуздечку. Я згадав, що в той момент, коли він сказав: "Гуцули беззбройних не вбивають", — він теж тримав шапку в руці, був увесь обдертий і вимазаний кров ю. Потому я згадав, що він повторив мої ж слова, сказані на цвинтарі в Розлучі. Отже, Міттельштедт мене впізнав. Мабуть, одразу впізнав!..

— Ану швидше! — гримнув я на полонених.

Було десь ополудні. На переправі пропускали угорський, чеський полки, далі посунули австрійці. Перед моїм зором не мелькнула ні одна гуцульська крисаня. Створений з ініціативи * певних місцевих кіл", легіон чесно вмер за корону. Очевидно, ті кола колись зіпруть вину на бездарне австрійське командування або скажуть сучасникам і нащадкам, що їх затія не вдалася через зоіг "трагічних" обставин.

Полонених я здав якомусь полковникові і вже з годину придивлявся до руху на переправі, маючи намір прослизнути на правий берег. Пустився дощ. Над солдатами піднімалися клуби пари. На лід у багатьох місцях виступала вода, одначе на це ніхто не зважав. Солдати брели у воді. Здавалося* вони готові ступати й по головах і звістка, що на тому боці розтопили пекло, їх теж не зупинить.

— Ви чого тут стовбичите? — з погрозою спитав Міттельштедт.

Я стрепенувся, почувши його голос.

— А що мені робити? — Моя рука мимоволі опустилася до топірця.

Міттельштедт простежив за цим рухом. На мент його очі стали немовби незрячими.

— Полковник просив постерегти полонених, — продеренчав він недбало.

Моїх полонених саме викидали з присінка комендатури. Полковник звелів відволокти тіла під конуру в глибині подвір'я. Один з полонених застогнав. Руки його були зв'язані. Полковник сплюнув і сховався у будинку. Я мовчки простояв кілька хвилин, хоч мені кортіло закричати на весь світ. Солдат звівся без моєї допомоги і крізь плач промовив:

— Братчику...

Мені здалося, що я божеволію.

— Братчику, — повторив солдат. — Ксеню... Ти з Буковини, я — з Покуття... Не впізнаєш? Ти приходив за язиком у Святвечір, нас галичанин пригощав кутею... Ночував з нами...

Він став переді мною навколішки, як дитя, з заплаканими очима (чи то росинами стопився сніг на віях) і готовий був повзати, мабуть, думаючи, що мені велено його розстріляти.

— Наших погнали до Росії, Ксеню. А кількоро попросилися коноводами. Гадалося, дійдемо з фронтом до Коломиї й відкупимося додому. Того вбили,— показав на другого полоненого. — Ми — коноводи. Ти ж хіба бачив у мене зброю, Ксеню? Що ми знали? То — подоляк, а я з Коломиї...

Я схилився над подоляком — він був мертвий.

— То впізнаєш мене, Ксеню? Я — Смоляк.

— Смоляк, — повторив я. — Впізнаю.

Я розрізав мотузку на Смолякових руках і допоміг йому звестися на ноги. З вікна визирав полковник, але він, мабуть, нічого не бачив, очі йому немовби затягла катаракта. Я видобув шаблю, проте полковник немов закляк. Розмахнувшись, я вдарив його лезом по обличчю. В цю мить полковник, здається, кліпнув. Дзенькнула шиба...

В будийку зчинилася метушня. Я перекинув Смоляка через паркан на руїни розбомбленого будинку, сам перестрибнув, і тут уздовж вулиці закричали:

— Рус! Рус!

Залопотіли поодинокі постріли. Ми зі Смоляком припали до купи битої цегли. Повз нас із засліпленими очима в останню атаку на галицькій землі бігли австрійські солдати.

Щум стрілянини відхлинув за містечко. Коли смерклося, ми прокралися до Дністра і з годину йшли вузенькою смужечкою берега попід горою. Мені хотілося щось сказати Смолякові, та я не знаходив слів. Нарешті вдалося склеїти фразу.

— Наша громада двічі топила конвой і верталася в село.

— Нас переловили, — відказав Смоляк, зітхнувши. — В окопах змовилися й перекинулися до росіян.

— І наших багато здалося. В нас були розумні хлопці.

— Погнали в Росію, — знову зітхнув Смоляк. — На Урал. А ми куди, Ксеню?

— Додому.

Нам не стало мови. Ми чули музику. Ми слухали її зі сльозами, не ймучи віри.

— Коли ти врізався в терняки, — нарешті заговорив Смоляк,— я чогось більше жахнувся, що тебе знаю, ніж занесеної шаблі. А ти був сліпий, як той полковник.

— Почвара!

— Господи! — простогнав Смоляк. Угледівши острів посеред річки, ми зупинилися.

— Перевину онучі,— мовив Смоляк.— У цих чоботях пертися до чужого бога, а не втікати з фронту. Ксеню, тобі не червоно в очах? Мені чогось яскриться.

— Від збурення.

— Карабін не кидаєш?

— Не зашкодить. Візьми мою шаблю.

Ми щасливо добралися до острівця, і нам лишилося пройти до протилежного берега ще кроків з двадцять. Нараз лід під ногами м'яко підігнувся. Я з несподіванки кинувся бігти, та ноги провалилися в лепову гущу.