Додому нема вороття - Сторінка 14

Холодом обпекло коліна, стегна, завирував пружний струмінь води. Я ледь встиг жбурнути на берег карабін, як течія заволокла мене під кригу. Спробував відбитися від дна, люто вдарився головою об лід, зблиснуло в очах. "От і все, — подумалось. — От і все..." Течія владно понесла мене в шаленіючу кипучу прірву.

Мене душив крижаний холод. Розривав на шматки гуркіт води. Розплющувала темрява. Мене так ударило маківкою об крижину, що я розціпив зуби і захлинувся водою. Судома викрутила тіло й кинула на якусь борону, на якісь сікачі.

Мені шматувало губи, щоки, очі. Решта відбулась поза свідомістю: ноги оперлися об ґрунт, я випростався, притулився лицем до криги і надпив трішки густого задушливого повітря. Дихнув ще. Мене охопив неймовірний переляк: я мав сконати не одразу, бо винесло на греблю, викладену рибалками. На початку зими, коли йшла більша вода, лід закріпився між гаттю і берегом річки, а коли вода впала, утворився наповнений повітрям проміжок.

Довкола схлипувала вода, десь дудонів, тручись об лід, сніговий леп. Дивним журавлиним курликанням пролунав якийсь стукіт. Ледве зібгавши пальці навколо топорища, я вдарив обухом по кризі. У відповідь затупало, лід затріщав, ніби хто провалювався. Це було на відстані двох метрів, та я й не думав пускатися греблі.

Лід ламався далі, хтось рвався проти течії, захлюпуючи мені обличчя. Потому стихло. Я загрюкав топірцем у крижину, випростався, і... над головою розкрилося темно-сіре небо, мовчазне, просторе, наповнене повітрям. Смоляк ухопив мене за барки, та я чогось упирався, мені не потрібно було нічого, я жадав лише дихати...

— Супоро! Ну, Ксеню! — благав Смоляк.

Мені скортіло подрочити його, досхочу наслухатися його прохань, відтак умерти.

— Ксеню! До дідька, ксеню! Замерзнеш! Він котив мене по кризі до берега.

Ми заблукали серед поля, куди весь тиждень звозили трупи. Ми кидалися навсібіч, і нас смикали за одяг скоцюрблені пальці забитих.

Мертвий гуцул спіймав мене за петлю мотузки, якою я обв'язав шкарпетку, щоб не насипався сніг. Нагнувшись, щоб вийняти з петлі ті страхітливі чіпаки, я уздрів, що гуцул без голови. Я заторочив мотузку, та тільки зробив крок — щось мене шарпнуло. В мені захолола кров. Я йшов — і за мною щось подзвонювало. Вранці я побачив, що разом з кінцем вірьовки заткнув під шкарпетку ланцюжок із срібним хрестиком, який, очевидно, носив на грудях той безголовий тепер гірняк. Я зірвав з нього хрестик, і ланцюжок озивався на кожний мій крок.

— Заховай, — сказав Смоляк. Я засунув хрестик до кишені.

— Шаблю я втопив, Ксеню. Ця ніч — ніби сто років. На зжовклому Смоляковому лиці чорніли запечені кров'ю синці. Очі на лиці здавалися чужими, з потрісканих губ сочилася сукровиця.

— Простягти б руки над полум'ям, — мовив він жалісливо, як покарана дитина. Я помітив, що йому кортить вибалакатися. — Десь же мусить бути ліс... Ти не сердишся за шаблю?.. Як би там не було, а мене Бог напоумив попроситися в коноводи.

— Той був з-за Збруча?

— З Оринева,— відповів Смоляк мовби про живого.— В нього щось там з серцем. Лишили в обозі.

— Вас бив полковник?

— Із солдатом.

— А ти бачив, як я протяв йому очі? Він осів, як камінна статуя.— Мені чомусь сплив на гадку збіг слів: "Камінні люди. Живі канони". — По-грецькому "канон" — це палиця.

— Церковні канони — теж палиці? — ледь осміхнувся Смоляк.

— Усякий канон — палиця.

— Ех, Ксеню! Як добре буде, як запрошу колись тебе в гості... — В легкому посмику губів знову ворухнулася усмішка. — Будемо мати що згадувати. Господи, чи це справіку люди так мучаться? Чи витлумачать собі коли-небудь, що самі ж до такого допускають?

Австрійська армія відкочувалась у глиб Буковини і Молдови, не нав'язуючи росіянам боїв. Здавалося вигадкою, що мріяли витіснити слов'ян за Урал, французів — за Вогези і Сомму, встановити протекторат над Китаєм та Індією, а коли ця програма не .буде виконана, Гебзаттель збурить революцію.

Вони дружно відступали — німці й австріяки — й ніхто ні на кого не нарікав. Я підзбирував і читав фронтові газети. Ніхто не плакав, що, як говорив Ставенхаген, "відірвана від Росії і включена в економічну систему Серединної Європи, Україна могла б стати однією з найбагатших країн світу". Відступаючи, німці й австріяки дружно палили села, ґвалтували жінок, розстрілювали чоловіків, яких могли мобілізувати до війська росіяни, забирали худобу.

Займаючи територію, росіяни зберігали делікатну відстань від останнього австрійського жовніра. Вона сягала п'яти-шести кілометрів. Зодягненому в гюсійську уніформу Смолякові й мені в підібраній австрійській шинелі цього вистачило, аби не трапити до рук ні тим, ні іншим. Правда, ми воліли йти полями. Якось попросили в селі хліба, і нас прийняли за шпигунів, люди и далі більше боялися шпигунів, ніж одвертих мародерів.

У Вижниці я попрощався з Смоляком.

— Анничку забереш? — спитав я.

— Вдень і вночі думкую про неї...

— До ока дівчина!

— Гуцулик вже до життя проситься, Ксеню. — Очі його заімлилися, як далекі зорі. — Втихомириться — Анничку і з-за кордонів добуду.

— І батьки приємні люди.

— Тесть як тесть, а теща!.. Що за мудра, вихована жінка! їй дипломатом бути. Я сказав, що піду з фронтом на захід. Старий набурмосився, а вона: "Нехай ще, розповість батьковіненьці, нехай родичі поблагословлять... Анничка буде чекати". І дівчина мені стала ще дорожчою. Я тобі раджу: бери за жінку галицьку дівчину. Будеш вмирати, скажеш: "Умри зі мною" — і вона умре. А знаєш, що це їх друга донька?

— Ні.

— Старша з чоловіком у тринадцятому році завербувалася до Канади. Може, чув про нещастя під Вольтурно? Спочили на морському дні. На Анничку старі хукають і дмухають, але мені повірили.

Ми потисли один одному руки.

— Хай тобі гоже йдеться! — сказав я.

— Тут? — задьористо мовив Смоляк. — Я тут — як риба у воді. Ну, дай нам Боже!

Трохи зсутулившись, шпаркою гірницькою ходою Смоляк рушив на линвовий місток через Черемош. Я ступив крок — і відчув, що й мені забава йти. І плечі стали на місце, і ні в чому не було завади, вільніше дихалось. Гори і гориці обступили мене з обох боків, ніби хотіли обняти, пестили запашним смерековим леготом. Я засміявся, хоч у душі ще трималася студінь порожнечі. На очі набігли сльози. Це було якесь двоїсте почуття: я тут був своїм, навіть трохи володарем, але був я сиротою...

VI

Я полюбив те, що колись зневажав. Мені кортіло якомога довше посидіти з мовчазними дідами, які берегли в задумі таїну минулих літ. Серце відзивалося на кожне зітхання у вечоровій тиші, й щось підбурювало піти туди, звідки воно долинуло, щоб спіймати и сховати.

Мені тепер багато що подобалось. Я розгледів те, на що колись не звертав уваги. Я запирався в хаті і куняв на ослоні в пітьмі до пізньої ночі — й мені було добре, я не боявся самоти, як перше. Я став іншим. Я думав, що характер — це доля. Характер — то вариво з уподобань, зліплених в ідеал. До нього стремить душа все наше життя, та, коли навколо нас замикається коло, уподобання швидко перетасовуються, ідеал міняється, міняється характер і доля звертає на іншу стежину.

Моя доля зійшла з тої дороги, яку, як мені здавалося, я знав до найменшої заглибини. І я не шкодував, поспішаючи за нею на інший путівець.

Російська армія дійшла до Карпат. Чернівецька православна консисторія закликала віруючих молитися за царя і перемогу над Австрією. Дехто з 'місцевих кіл" був виселений у Сибір, а дехто поїхав до Петербурга з клятвою вірності. Та в горах було спокійно. На початку весни до Розлуча заїхав австрійський пікет. Солдат кинув посеред села мішок з фронтовою поштою. До мене, плачучи, вбігла Крицякова Олена.

— Ксеню, в мішку — похоронні. Боже, а про мого ні слуху ні духу.

— Я ж тобі казав, що Данило на Яровиці.

— Серцем чую, що з ним біда.

"Молодиці не можуть розділити, ото й усієї біди",— подумав я.

Я шукав на Олениному лиці слідів хвороби. Вона стала ще вродливішою. Я вирішив, що Іван Кошута чогось не второпав у Данилчиному листі. В селі подейкували, що восени Олена переховувала в себе дезертира з низових хуторів.

— Не мучся, живий твій Данило.

— Чує серце, Ксеню...

Випровадивши її, я подався в село. Плачі, верески... Старий Кошута стояв з опущеною головою, опершися на заворітницю. В нинішні часи і славою руйнують людину. А про Кошуту ходила незавидна слава самоїда. Щось йому долягає, він терпить, терпить, та раптом починає лютувати, зганяючи злість на всіх, хто трапить під руку. Я поминув ватага не привітавшись. На обійсті металася Данилка. "Де ти, зіронько моя? Хто тобі руки склав? Хто очі накрив? Яка земля пригорнула твоє серце солодке? Іво-о-о!.."

Коли ми стрічалися на фронті и Іван розповідав про Данилку, Захар Доскоч мовчав або винувато осміхався. Федору Захар висватав на рівнині, та життя з нею не мав. Це сатана в спідниці. Захар працював дні і ночі, сам прав білизну, куховарив, а Федора знала посиденьки, смакувала солоні жарти і нарікала на чоловіка. Вона ненавиділа домашні клопоти. "Я не раба..." Купувала парубкам сливовицю і пліт кувала про чоловіка. Він корив її: Нащо виносиш сміття? І перед ким оббріхуєш? Перед шмаркачами?" — "Лиш ти — христосик. Для тебе всі — нелюди..." Якось Захар намилив їй боки. Вона місяць проваландалася з пастухами в полонині, відтак жили із Захаром як чужі. Так їх і війна розлучила.

Зачувши зойки на Доскочевому осідку, я сплюнув і вернувся.

Увечері знову навідалася Олена. Сівши на ослоні, обхопила руками голову і заридала.

— Ще якісь новини? — запитав я.

— Ой Матінко Господня! Ксеню!..

— Що сталося?

— Будемо його хоронити, Ксеню... Мовчи, я знаю: його нема. — Вона поклала на скриню Крицяків черес. — Прошу тебе від удів: викопай коло церкви могилу... Ади,— вона ніжно погладила ремінь і скривилась. — Я це поховаю, Данилка — Іванову скрипку, Федора — Захарову рушницю...

Я зіперся ліктями на скриню і зблизька зазирнув Олені у вічі. Булг мить, коли схотілося пригорнути її, зупинити дратівливі, викликані внутрішнім сум'яттям рухи. Я заходив по хаті.

— Хто це вигадав?

— Боже-світе! Та не вигадав! — швидко заговорила Олена.— Так ведеться. Бувало, татари виріжуть хутір, ніхто й не знає. Навідаються через рік — там уже й кісточки нема. Тоді ховають речі.

Я вийшов до сіней, зняв з гачка заступ.

— Гаразд, іду копати.

— Вже?

— Хрест удосвіта витешу.

Олена моріжком через схил нерішуче простувала на свій осідок.