Додому нема вороття - Сторінка 16

Якщо підпасич на шпаркому вітрі донесе палаючий трут до щогли і, видряпавшись, запалить живицю в казанку, то буде удача. Уся ватага з хвилюванням стежить за вогником у темені ночі. Траплялося, що він зникав. Тоді вживали запобіжних заходів: підпасичеві вручали таку "магулю", що й ведмідь зігнувся б. Праці прибавлялося, зате була гарантія на успіх. До того ж на цю посаду добирали найвитривалішого леґеня.

— Не будемо палити щоглу,— сказав Кошута.— Не ті часи.

Та всіх прикував до землі забобонний страх відступництва, ніхто не ворухнувся.

— Розводьте ватри! — вже з металевими нотками в голосі звелів ватаг.

Пастухи мляво розійшлися. Кожний відчував утрату, і вона збільшувалася з секунди на секунду. В ятрині кострища забіліли розгублені обличчя, рухи скувала непевність. Кошута крадькома потер потилицю, одначе було пізно що-небудь змінити.

— Яка глухомань! — зітхнула Федора.

Ми з Одарієм запахкали люльками й пустили між дезертирів пушку з тютюном.

— Така нерухомість у повітрі, ніби мають бити громи,— схлипнула Данилка.

Худоба, збившись докупи, крок за кроком підступала до вогнища. Кошута розширеними ніздрями втягнув повітря і поквапливо, нервово набив "смоктуху".

— Зарано вийшли, — пробурмотів собі під ніс.

Він сердився, як людина, яка чогось потрібного не згадає. Його настрій передався іншим, у мене теж затремтіли руки від напруження.

— Чого вишкірилась? — гримнув Кошута на Данилку. Та злякано увібрала голову в плечі. — Відженіть скотину від ватри! — крикнув знову, одсуваючись у темряву. — Далі від вогню!

Верешко насмішкувато позирнув на старого, та все-таки відповз від багаття.

— Дай-но пушку, — попрохав мене Василь Чигрин.

— Умовкніть, сучі діти! — зарепетував ватаг.

Ми заціпеніли. Довкола запанувала моторошна тиша. Та ось Яровиця загула, як підземний дзвін, вітер шарпнув пересохле бадилля, впала крижана сирість. На стаю наповзла хмара, лягла на все настільки щільно, що полум'я заковзало горизонтально уздовж полін, язички його вигнулися веселками від жеврини до жеврини, заграли самоцвітними барвами. У повітрі відчувся запах абрикосового саду; важкий запах, як мед, як прохолодний сік печерної скелі.

— Трохи зарано, — прошепотів Кошута. — Якось я ночував у хмарі...

— Ой! — скрикнула Данилка.

Усі сторопіло глянули в її бік і побачили на тлі темної околичної гущавини величезні постаті-тіні. Язики полум'я забігали між цурпалками сторч. Холодна снігова хмара оточила нас тісним муром, і на мурі гойдалися довжелезні тіні — наче воскреслі мерці з настромленими кістяками.

— Боже! — простогнала Федора.

Услід за її голосом у ватру вперіщила блискавиця, десятками ножиць стригнула над молодицею простір і вдарила оглушливим пострілом. Федора, задихаючись, зі схлипом ковтнула повітря.

Ми позавмирали, вп явшись очима у тіні. А вони видовжувалися, сходилися над нашими головами чорним домовинним склепінням. Жінки забилися у плачі. Ватаг застережливо помахав кулаком, мовляв, сидіти на місці. Нараз склепіння звалилося на багаття, поліна бризнули іскрами і погасли, мов їх залило водою. Мені здалося, що я знову опинився під кригою. Я щось промовив до Одарія, але голос звучав мов у заденцьовану трубу — звук не поширювався.

"Коли йдеться про життя чи смерть, людина — найзапе кліше і, врешті-решт, най винахідливіше і наймужніше створіння,— мов крізь сон подумалось мені. — Проте вона завжди відчуватиме, що не встигає за ходою всесвіту. Мабуть, не Бог, що став уособленням безмір'я, є гальмом пізнання. Цим гальмом є страх перед безконечністю. Через нього люди обмежують себе до безглуздих меж, особливо ті, хто за вигоду продав сумління, хто має що втрачати, хто думає, що продовжив собі життя хоч на день. Якби хто побачив нас біля погаслого багаття, він подумав би, що бачить Помпею чи Атлантиду в момент катастрофи. Побачив би жах приречених. Побачив би сцену каяття'.

Коли хмара відсунулась і дихати стало вільніше, Кошута, мовби нічого не трапилося, лагідно мовив:

— Роздмухайте, хлопці, вогонь.

Я запалив скалки. Полум'я вдарило вгору, мов піднімаючи небеса.

— То густа снігова хмара, — сказав Кошута, запалюючи люльку. — Якось я мало не заков'яз, коли нагрянуло ось таке диво. Я був тоді сам-один, а воно, кляте, зачепилося за гори й терло мене з добру годину. Видно, правду кажуть, що, коли воно подибує, треба триматися далі від вогню, бо вогонь притягує грім. Але людина більше боїться темряви...

Вранці заходилися прогрівати курені, вмуровувати казани, майстрували жолоби на водопої. Одарій від'їхав ополудні. Він весь час висловлював своє захоплення нашим ватагом.

— Мудрий дід, та по коліна в Біблії, — сказав я, коли надокучило його слухати.

— Велика біда! — не здавався Одарій. — Аз тих твоїх недоуків взагалі не вийде людей.

— Аз нас?

— Я тобі ще нагадаю цей день, — пообіцяв Одарій. За роботою ми не помітили, що молодиці тримаються

окремо, ходять з опухлими від сліз очима. Надвечір Данилка вчепилася свекрові в кептар, щоб відправив Службу Божу. Старий сплеснув долонями.

— Відправте,—жалісно муркотіла Данилка. — Ви довгі літа прислужували в церкві, Бог вислухає вашу молитву.

Видно, і гуцулкам, і жінкам з долу важко зносити волю. Може, тільки через них гірняки почувають себе зв'язаними з цивілізованим світом.

Я копав погріб для бринзи. Прийшла Федора.

— Піди, Ксеню, на злам, вибери ялицю на хрест. Я сказав про це Кошуті.

— От куца година! — осердився ватаг. — Ті баби не дадуть нам жити.— Постояв, думкуючи, і додав: — Нема іншої ради. Насиплемо могилу, нехай моляться.

Ми вкопали хрест на верху гориці. Одначе на цьому не закінчилось. Через тиждень там-таки появився трохи менший хрест, під ним Данилка запорпала похоронну на Івана. Далі загадала справити похорони Федора.

— Подуріли! — скипів Юр. — Цвинтаря тут бракувало! Прожену!

Протягом дня молодиці не показувалися з куреня. Кошута бурмотів:

— їм чи щастя, чи одчай — аби до дна. — Осудливо позирнув на курінь і нахмурився. — Який біс підштрикнув мене їх брати сюди!

Смерклося. Ми загнали скотину в загорожі й сіли на лаву курити.

— Піди, Ксеню, подивися, що вони там,— гукнув мені Юр.

Я тихо йідчинив двері в курінь. На тлі віконця маячила зігнута постать.

— Дівчата! Не озвалися.

Над головою піднявся місяць. Ми заговорилися і не завважили, що молодиці подалися до хрестів. Уночі Юр повертався з боку на бік, та й у інших сон держався на волосині. Встали дратівливі, натщесерце запалили люльки. Юр вийшов з куреня перший.

— Спровадити їх до села, — почувся його вигук.

Ми повибігали надвір. Кошута, стрибнувши на коня, погнався до хрестів, оперезав невістку батогом, шмагонув Федору. Молодиці з вереском розбіглися, заломили руки і дивилися на старого злими, безтямними очима. Юр спрямував коня на Данилку. Та вискнула й заховалася за Федору, плачучи, машинально заплітала косу. Вона була прекрасна в цю мить. Розпущені коси хвилями падали на повні білосніжні груди, що соромливо визирали з незастебнутої сорочки. Між косами на голові лагідно ясніло півколо чола, ніздрі напружилися, губи завмерли в якійсь божественній, як одкровення, міні. Великі чорні зіниці зі смутком і здивуванням дивилися в далину з-під опущених вій — великих, темних, розпушених під усе склепіння чіткої, мов намальованої, брови. "Я свята. Не смій до мене наближатися", — немов промовляло її обличчя.

— Боже! — застогнав Юр.— Зглянься наді мною. Дівчата!

Пустив коня попасом, а сам зайшов до куреня, щось бурмочучи і знизуючи плечима.

— Що ви хочете? — мовив, сідаючи на лаву. — Якби вони мали дітей, то інакше... Лихо мені. Куди вже їм? Мотуз — та й за сук? Бо серце звапніє. Вони тепер — як та Богородиця на образку, що тримає на колінах мертвого Христа: можна би світові подарувати ще сина, та світ не варт.— Старий утер хусточкою очі.— Що я їй пораджу? Я з батогом — а воно, миле, як світ сонця, ніби каже: "Вже покарана, батьку. Чогось дуже великого чекаю..." І буде чекати, поки й сил. А хто це вміє зрозуміти, коли всім тяжко?..

Ми не стерпіли й розійшлися хто куди.

Юр прожив довге і бурхливе життя. Замолоду теж перехворів опришківщиною, та з роками лихий і нетерплячий сатана влігся, даючи про себе знати вряди-годи. І, либонь, стишився тому, що, як старий каже, за жінку підібралася йому справжня пила. Біс "щезника" не витримав перегонів.

Кошута привіз жінку з Мілієва. Батько її був жупаном, мав на думці віддати її за підтоптаного вдівця, а як той віддасть Богові душу — заволодіти усім майном. Раптом доньки не стало. Жупан з молодшим братом осідлали коней — і... від села до села. Чим ближче до Усть-Путили, тим переконливіші докази: так, проїхав недавно леґінь з дуже вродливою дівчиною у такому й такому кафтанику і таких-то сап'янцях. Далі назвали й леґеня.

Дарма що вже займана (Юр не звладав зі спокусою на довгій дорозі), батько вирішив одібрати доньку. Дошукалися години, коли Юра не було дома, скрутили дівці руки (бо не хотіла вертатися в діл) — і назад.

Побачивши в хаті безладдя, Юр здогадався, що за гості навідалися. Кинувся навздогін. Села уздовж Черемошу насторожили вуха, чекаючи пострілів. І невдовзі гори мовби заплескали в долоні, аж під Довгопілля передаючи вістку про сутичку. Під Юром вбили коня. Він (тоді ще мрійно-спокіиний леґінь) страшенно розсердився, бо нікому зла не чинив, а що вкрав дівку — то так велося з нащаду віку.

— Злагодою хочу кінчити! — закричав жупанам. — Чуєте? А ні, то буде біда!

Жмикрути відповіли рушничним дробом. Та пішли спо-котом і їх зранені коні. Довгопільці повидряпувалися на крутежі стежити за боєм, бо таке лучалося не зчаста і той, хто бачив пригоду на власні очі, до смерті почував себе її учасником.

Коли патрони вийшли, супротивники видобули ножі. Один ніж уп'явся Юрові в плече, другий застряг у стегні.

— Куца година! — крізь зуби просичав Кошута і кинувся на рівняй.

Та гримнув револьверний постріл й жупани накинулися на Юра. Довгопільцям довелося спорядити дві підводи: одна з покаліченими жупанами (Юр таки спробував на них вістря тесака) покотилася в діл, друга, з Юром і дівчиною — в гори. Юр з півроку перебував між життям і смертю, та молода дружина самозабутньо доглядала його і виходила.

Перед самою війною Юр відокремився від жінки.