Додому нема вороття - Сторінка 21

— Ходи...

Вона оперлася мені на плече, легко сковзнула додолу.

— Назбираємо квітів, — став я навколішки в траві, — сплетемо два вінки...

Вона вклякнула поруч, прогнувшись станом, поправила зачіску і зірвала квітку легким бентежним рухом, який сказав мені: Віднині ти не сирота".

"Я тебе люблю, — сказав я подумки. — Я тебе люблю і люблю всіх людей, весь світ".

Хвилин через десять вінки були готові. Я пов'язав ними шию Дружаниного коня. Дружана стояла мовби в забутті, машинально вискубувала голубі пелюстки з квітки. З корінчика впало жовте кружальце зав'язі. Допитливо позирнувши на мене, Дружана всміхнулася і відторочила клунок від сідла.

— Додому! — гукнув я коневі. — Додому! — гукнув щосили.

Дружана взяла мене під руку. За горою стихав тупіт копит. Коли він розтанув зовсім, ми попростували до роз-луцькоїстаї. У моїй голові безладно зароїлися гадки, "завтра мусимо з'їжджати, але попрошу Юра справити весілля в полонині. Справимо весілля... Вінкоплетіння відбулося..."

Я зрідка торкався Дружаниної руки. Вона йшла мовчки, про щось думаючи, і я не хотів їй перешкоджати. Вона була ще дуже чужою. Я почував себе невпевнено й боявся, що зроблю щось не так.

Над горою завис місяць, а в курені Кошути було темно, і я не знав, як туди ступити з чужою людиною. Пустив кобилу в загорожу, лиш звільнивши підпруги, ніби мені могли б звеліти: "Одвези цю дівчину назад".

Постукав у шибу. Тихо. Тоді взяв чужу дівчину за стан, другою підняв її голову й спитав:

— То нічого, що завтра познайомлю тебе з нашими?

— Як знаєш, Ксеню...

Я аж зуби зціпив: так вимовити моє ім'я могла б лише мама, якої я не пам'ятав. Я поцілував Дружану в уста. Вони були м'які й покірні, мої губи поринули між них разом з віддихом, з душею.

— Коли ти над'їхав, — сказала Дружана, — я не тямила, що з собою діяти. Розповіла про тебе батькові й кажу: "Він, тату, мій суджений, приїхав за мною". Ти з ним балакав надворі, а я все собі злагодила...

В уяві ожило, з якою недовірливою цікавістю розглядав мене Стадник. Він мовби не повірив Дружаниним словам, та чуття йому підказало, що не приніс я йому радості. Між його напіврозтуленими устами біліли стиснуті зуби, ніби до часу тримали заперечення чи й проклін, а під стуленими повіками ховалася глуха нетеча образи й ненависті. Потому він ще раз пильно поглянув на мене і в кутиках губ залягли гіркі зморшки, а очі заплющилися. Так, із заплющеними очима, він сумовито всміхнувся, очі відкрила десь таки знайдена на дні серця ласка, обличчя випогодилося, як осінній день з проблисками сонця чи рівнина, що виринає з білого сніго лад ного завою, обснована смугами туману. Він неквапом набив люльку і на запитання "хто вмер", сливе всміхаючись, відказав: "А ти кого мав у надумі?"

Дружана розмахувала клунком з одягом, а я думав про її батька і відчував, що він мені ближчий, ніж вона. Голос її був чужий. Вона говорила весело й швидко— миле жебоніння, та дуже незвичне, і я спитав:

— Ти мене любиш?

— Ксеню!..

Вона сміялася, коли я цілував її коси, очі, уста.

— Не будемо спати, — сказав я.

— Нітрішечки не хочеться спати, — відповіла вона.

— Виберемося на віз із сіном, сядемо, а ніч йтиме і йтиме мимо.

— Ходи...

—Знаєш, — сказав я на возі, — від батькового вина поболює голова. Та байдуже. Ти чуєш, як мимо іде ніч?

— А вона нас чує?

— Мабуть. Вона прислухається до всього живого. Усе, Дружано, серед ночі. Земля серед ночі, місяць, зорі...

— А сонце?

— І сонце.

— І ти"мене захистив серед ночі, тоді... в зливу.

— Якби не було ночі, я не заблудився б і не стрів тебе.

— І все вночі росте, правда? Діти ростуть уві сні. їм сниться, що вони літають.

— А вдень усе розквітає. Я побачив тебе вдень. Це було на Спаса. Ти гримнула на мене: "Не займай!"

— Мені було страшно. Я забігла до лісу — і злякалася ще більше. Може, я почала думати про тебе через той страх.

— Ти сподівалася, що я тебе знайду?

— Не була впевнена. Але я тебе довго чекала б.

—Я стеріг товар,—розповідав Сергій Верешко.—Привиділося, що на возі хтось сидить. Що за диявольська морока! Стежечкою між воринням підкрадаюся до воза — тихо. Коли заблагословилося на день, іду ще раз, бо щось муляє...

— Підозрівав, що Юр з Федорою занічкували? — захихикав ватаг.

— Я ближче — таки хтось спить на сіні. Видряпався і взявся за голову: яка дівчина!.. А цей розпростерся під кожушком, — показав на мене Верешко, — вкрив креса-нею дівочі ноженята в полірованих, капсулами побитих постолятах, та не дівчини тримається, а карабіна... Дезертир нещасний! Я тоді — в курінь, а решту ви бачили.

— Але ж утекла! — весело кинув ватаг.

— Потому, — зауважив Сергій. — Вона встала, Оксен ворухнув плечем, притиснув карабіняку до грудей і розплився в осміху. Дівчина собі розсміялася. Вдихнула повітря на повні груди, довкруж роздивилася — і скидом гори до поточний.

— Втекла!

— Ми тебе й розтермосили. Шкода-бо! А Чигрин надбігає, каже: "Відьма!" Ясна річ, коли втікає. Чередівниця.

Треба подивитися за пазуху, чи носить хрестика. Оксен розсердився, гадаємо — зачарувала парубка, не можна пускати в ліс, бо залоскочуть русалки. І бачите — лютує досі. Подякуй, що принесли в курінь та оговтали. Та й відьму привели. Але, виходить, вона не відьма, має хрестика, я сам бачив...

Вони масно всміхалися, в очах скакали бісики.

— Ну, хлопці, — перервав регіт Кошута, — а тепер... Розгорнувши черес, поклав на столик пачку асигнацій.

Посипалися срібняки з гаманців і порохівниць дезертирів.

— Хто поїде до Яловичори? — запитав ватаг.— А ні, не скопом. Чигрин поїде, купиш, Васильку, сливовиці, ковбаски, молодому — нову ношу під зріст. Ти, Ксеню, і ти, наречена, робіть собі, що серцю миле, а ви, хлопці, лагодити курені; хто знає, може, и серед зими комусь придадуться.

Я сидів на камені і думав, що найщасливіший у всьому світі. Все мені зичило доброї долі: і потік, що веселим лоскотом наповнював рівчак, і темний праліс, розбуджений хоралами щебетух, і вітер, що нараз зав'ється між скелями, ніби чекає, коли мені надоскучиться і я піду, щоб вільно йому припасти до Коломиї з цілющою водою, і сонце.

Сонце було виразне і яскраве. Купини дерев раз коло разу сікли світлові запони, а по запонах вгору здіймалися звинені, переплетені стяги імли і зблискувала ніжними тонами веселка. Там, де веселка торкалася води, сиділа Дружана. Вона мене не виділа, а я чогось не наважувався туди ступити, мені здавалося, що я можу увійти в той рай тоді, коли мене покличуть. А вона мене не бачила і не кликала, хоч ніби відчувала мою присутність, бо неквапом, безпечно заплітала коси, тоді взялася перенизувати намисто. Нема такої сили, щоб нас розлучила, думав я собі. Нема!

Потому Дружана вийшла на скид, і ми, щокроку цілуючись, рушили до ватагового куреня. Кошута нас виглядав. Я завважив, як він, протерши скельця окулярів, злодійкувато шмигнув за ріжок і, зібравшися з духом, вийшов назустріч величавий, як єпископ.

— Щасти вам Господи! — сказав урочисто.

—Дай Боже щастя! — відповіли ми з Дружаною, і Дружана поцілувала старому руку.

Ватаг аж спітнів од задоволення. Чмокнув Дружану в щоку і запросив нас до куреня. Очі його потепліли й затуманилися. Він поставив на стіл пляшку вина, вийняв з потаємного схову в чересі персні.

— Живіть, діти, в злагоді. Любіться. — Торкнувся перснів устами, настромив Дружа ні на палець. — Хай вам Бог пошле багато синів, Ксеню. — Перстень придався мені лиш на мізинець.

Вино ми пили з витворного старосвітського кухля. Опісля Юр дбайливо загорнув його в хустку й поклав до тайстри. За переказами, це дарунок від Довоуша; Кошути були першими поселенцями в Розлучі, якось завітавши на цей бік Черемошу, ватажок опришків на знак вдячності за гостинність залишив господарям срібний кухоль.

— Чия ж ти будеш, дівчино? — звернувся Кошута до Дружани.

— Дочка Миколи Стадника з Красного Долу.

— її батько розповідав, що ви колись товаришували, — додав я.

— То гарний чоловік. Ви підшукалися, діти, ніби помислено. За старожитнім звичаєм треба розіграти сцену, як молодий вирушає в діл по наречену...

— Дозвольте без церемоній, — попрохав я. Кошута завагався, та мене виручив Василь Чигрин,

який саме вернувся з бесагами дарунків. Вибачившись перед Дружаною, викликав нас з ватагом надвір.

— Новини, стариня. Австріяки відступають у Румунію. Через тиждень у горах будуть росіяни.

— Новий цезар — по-новому штани латай... Якось-то буде. Мовчіть, братці. Маємо свято. Справимо весілля, як би це сказати: між фронтами.

— Австріяки грабують.

— Іди, — махнув на Василя Кошута.— Не треба про це, кат бери! Ну, чого дивишся?

— Краснодільський ватаг зігнав товар на шлях — все завернули в Румунію.

— Куца година! — Кошута почухав потилицю. — І дав я вам землю, над якою ви не трудились, і міста, яких ви не будували, і ви живете в них; з виноградних садів, котрих ви не садили, ви їсте плоди...

Він запалив люльку, побагровів, одкашлюючись, і мовчки махнув кулаком, мовляв, геть з очей, вражі сини.

Під куренем хлопці накрили столи обрусами, розставили довбані миски з закусками, пляшки з горілкою. Чигрин настроїв скрипку, Верешко продув сопілку, Федора з Данил кою принесли хтозна-коли й де випечений медівник, утиканий глицею і борівками. Ватага, окрім Василя Чигрина, жадна була повеселитися. Нагода дозволяла кинути сороміцький жарт, зблизька зазирнути молодій у вічі, випощено зітхаючи, лапнути за кругле плече молодицю.

Юр виніс цимбали. Розсілися на ослонах, умовкли, замислені. Чигрин задумливо водив смичком по землі. Раптом смичок блискавкою упав на струни і, ні на тисячну секунди не відставши, мелодію підхопили цимбали і сопілка.

Ой коби ж я за тим була, за ким я гадаю, Принесла би сім раз води з тихого Дунаю. Он коби ж я за тим була, про коіх> я мислю, Принесла би сім раз води аж із Перемишлю.

То Олекса Третяк підладився до музик тріпотливим тенорком, закотивши од захвату в терні мочені очища.

— Ой-га!

— У-ха-ха!

Мацнули постоли землю, пішли колом. У дрібному не-заборонному гуцульському танку, пристосованому до спадистих майданчиків і розрідженого повітря, забулися, сп'янівши од насолоди, і не стало дезертирів, не стало удів. Кошута ходив по колу з пляшкою і чаркою, вгощаючи весільних гостей. Невзабарі в декого почали віроломно підгинатися ноги, та ми до безтями дріботіли гуцулоч-ку, й здавалося, їй не буде кінця.