Додому нема вороття - Сторінка 19

Вдалині, за прозорою обслоною імли, виднілися курені. Я звернув плаєм на круть. Сів на скелі і дивився на бурхливий мутний потік. Нанизуючи мить на мить, спливав час. Я намагався уявити його собі в образі сивоголового химерного дідугана, що застиг на колінах, молячись. А на рівнині, на полігоні між залізнодзьо-бими орлами/ люди уявляють час інакше. Та й ми, і рівняни однаково заслуговуємо співчуття. "Чого ти гадюч-ний? — спитав якось Кошута. — Ми не самоїди, Ксеню. І не так уже ми провинилися, що гинемо. Ти знаєш, що навзаєм ми не мали добра з сусідами".

Всі ми заслуговуємо співчуття. І, виходить, маємо рацію. І Третяк, зітятий на чужині, і Верешко, який популяризував між румунами гуцульські лайки, і Смоляк, який зачав галицькій дівчині дитину, і Горинь, для кого всі — бомкарі, і Кошута, який шукає в минулому порівнянь до сьогоднішніх жахів, і Крицяк, який вчора лякав, а нині втішає... Лиш мене підкинули до вічної все-прощенної громади як втілення нудьги і роздратування. Коли ж я кому-небудь пробую розповісти, що в мене не було світлої години, мене або стороняться, або дивляться так, ніби хочуть сказати: "Так тобі й треба!" Я на співчуття не заслуговую. Моє, видно, деінде.

А скопом всі ми заслуговуємо...

Та я, либонь, дуже п яний.

Мене кличуть "Ксеню", але тільки Одарій і Василь Чиг-рин та ще Крицякова Олена вимовляють моє ім'я, не стискаючи язика між зубами.

Я дуже п'яний.

Мої очі стежили за молодою гуцулкою в поточині. Гуцулка сполохано й зацікавлено зиркала на мене, та я конав від жалю і мій мозок нічого не сприймав.

її мовби виткала моя мрія. Зодягнена у квітчасту турецьку хустину й мальовничий півкожушок поверх вишитої сорочки, в барвисту, биту золотом горбатку і високі червоні румунки.

Вона була в міру висока й пружна, твердотіла, з крутими стегнами і гарними неспокійними ногами. В неї були такі ж розкішні, як у Крицякової Олени, коси, тоненька, біла, як крейда, шия... І взагалі вона настільки була схожою на Олену, що я розгубився і не розумів, чого досі не обізвалася чи не покликала мене.

Минаючи скелю, де я сидів, дівчина низьким від бентеги голосом мовила: "Добридень!" Я зрозумів: ні, не сон. Відчув, що це моя виснена ява, яку мушу затримати, бо вона ніколи не повториться. Тоді зупинить моє життя, стане непереборним порогом, і це, мабуть, буде гірше, ніж війна і смерть.

"Людину в житті повинна спиняти тільки смерть, — п'яно подумав я, дивлячись, як дівчина віддаляється. — Якщо ж людину перепинять штучні бар'єри, то це люта кривда".

— Дівчино! — гукнув я.

Вона швидко збігла до бистриці і пірнула в ліс. Я метнувся услід, наздогнав. Вона обернулася, й очі її спалахнули гнівом.

— Чого тобі? — сказала тихо тремтячими губами.

Я простягнув руку, та вона відстрибнула й вихопила з-за пояса ніж. Яусміхнувся.

— Не займай, — глухо попередила дівчина.

Я завороженим поглядом дивився у її великі карі очі. Вони горіли ненавистю. Я потер рукою чоло і зашкандибав до скелі. На бистриці бігали сонячні зайчики. Я промив очі, розглянувся і знизав плечима. Треба було вертатися на стаю.

Чигрин сказав, що приїхав Горинь. Уже спить. У курені посутеніло. Юр Кошута. обклавшись лойовими свічками, переглядав "Der Tag"3.

— Де був г — сердито запитав, не підводячи очей. Я не відповів.

— Генерали добиваються від кайзера реформи в армії. — Старий притиснув кулаком газету. — Війна, видно, затягнеться. Німці називають русинські землі мостом до Індії.

— Калиновим?

— Депутат Цегельський, — продовжував Кошута, пропустивши мою репліку мимо вух, — стверджує, що русини не проживуть без німців. Каже — не маємо ладу в голові. Доки таке має бути?..

— Ми собі завжди більше шкодимо, ніж зайди і наїзники.

— Знищення! — засопів Юр. — "Михальда"4 писала: і буде різати брат брата, і сестра піділлє сестрі трутизни, і так мало стане людей на землі, що будуть здибатися раз на сто літ. — Він поправив окуляри, дістав зі сволока Біблію й пробурмотів: — Якби де "Михальду" дістати!..

Я грюкнув об підлогу карабіном. Кошута озирнувся і, ледве стримавши нервовий дріж, устромив очі в книгу.

— Завтра підеш до отари.

— Піду...

Одарій розбудив мене вдосвіта, ми разом вибралися на верхи. Гріло сонце, отара вкрила царину й майже не рухалась. Ми лежали в траві. Вона теж була немов десь поруч. Я нашіптував їй: "Ти мене зупинила, і далі без тебе я не маю дороги. Ти тепер до когось усміхаєшся, зиркаєш веселим поглядом на гребінь Томнатику... Які в тебе веселі очі! Ти мило всміхаєшся... І не думаєш, що звела мене в безвість між лупаки, я вже світу не бачу. А може, думаєш? Тоді ти жорстока. Ти повинна б знати, що я вимучений. Я перший пішов назустріч, тобі лишалося тільки відповісти... Чи ти затужиш, коли твоє серце подасть звістку, що я тебе кохаю? І пошкодуєш, що втекла? У тобі — моє сонце. Я його так довго визирав, що ти ним наповнилася. Коли ти примусиш мене чекати, то згориш. Як тебе зовуть? Будь моїм другом. Я тебе захищу, переберу на себе всі клопоти, що їх традиція приписує жінці. Ти будеш зі мною як за плечима гори, бо я не дам тебе скривдити, я піду на все заради тебе, бо не раз важив життям, не знаючи заради чого. Я не смію захопити тебе силоміць, ти знаєш... Ще рік тому я забрав би тебе, але я пізнав, що таке принука. Будь моєю з доброї волі. Усміхнися. Ми, гуцули, мовчуни, бо видимо тільки гори і доли, щастя і смерть. Ми не любимо солодких слів... То я тебе просто візьму за руку, а ти лиш усміхнися..."

— Газети пишуть... — почав Одарій.

— На лиха ти їх привіз!

Одарій ліг упівоберта й осміхнувся.

— Я вчора стрів надзвичайно гарну дівчину,— сказав я.

— Я люоив колись одну... — співчутливо, наче знаючи про мою пригоду, мовив Одарій. — Вона вмерла. Була заручена з моїм старшим братом, але він упадав за іншими, і я його ненавидів. Коли вмерла, ми обидва плакали.

— Усе в ній радісне... Настроєне... Все ніби придзво-нює дивовижній вроді...

— Я це знаю.

— Підступив — вона за ножа. Всі стаї перетрясу, а розшукаю. Перед тим мене щось гнітило і роздвоювало. Видно, передчуття.

Томнатик заволокли хмари. Коса шиба дощу наближалася до Яровиці. З узвору шмальнув вітрисько, обдув холодом.

— Наші збираються зимувати в полонині, — сказав Одарій, дивлячись на перегони темних, мокрих стягів між схилами.

— Юр вагається.

— Ти підеш у діл?

— Не знаю.

— Приставай до нас. Може, її знайдеш... Ополудні мене змінив Сергій Верешко. Я відпровадив

Одарія до вигодської стаї. Повертався пізно ввечері. Полив дощ. Кобила ступала сторожко, минаючи зсувища. Я цілковито поклався на її інстинкт. Минуло години зо дві, і я занепокоївся: давно вже мав бути перевал. У темені не зблиснув жоден вогник. Кобила зупинилась і розгублено затупала копитами. Я повернув лице до вітру і вчув плюскіт потоку.

— Чого тремтиш? — поплескав я кобилу по морді.— Не переживай, дочекаємося ранку. Куди нам поспішати?

Укрившись сардаком, я добув з порохівниці губку і кресало, запалив люльку.

"Може, вистрілити? Може, хто одзоветься?.."

Справді: після пострілу в чорній безвісті забрехали собаки і ніби вдарило градом по ґонтах. Шум тривав хви-лину-півтори и разом з гавканням закотився за якийсь заслін. Мить тиші, відтак тупіт копит.

"Комусь наполохав отару".

Пустив кобилу назад по сліду. Нараз причувся плач.

— Хто тут?

— Ой, допоможіть... — розпачливий жіночий голос. Я смикнув уздечки й рушив поперед кобили, обережно спускаючись в узвір.

— Де ви?

— На загорожу хлинула вода, — озвалася жінка десь поруч. — Втекли вівці. Я ледве наздогнала, втихомирила, а тут хтось вистрілив...

— Заспокойтесь! Собаки завернуть отару.

— На стаї курінь згребло. Цього літа нещастя за нещастям.

— Де ми?

— Хіба я знаю!

— Вибачте, я збився з дороги. Це я вистрілив...— Я зняв з себе сардак. — Вкрийтеся... Вночі отара далеко не відбіжить.

З узвору з кожним поривом вітру вдаряла колюча сирість. Долинув клекіт буркача. Я розсідлав коней і взяв жінку за холодну, мокру руку.

— Вмощуйтеся на сідлі, а сардаком поділимось. Ви часом не з Вигоди?

— Ні... Таке й не присниться, — прошепотіла жінка. Вона ледве стримувала дрож між зубами.

Широкий, на збірці, гуцульський сардак захистив нас од вітру і дощу. Жінка викручувала воду з кіс. Я запалив люльку.

— Перед Спасом грім влучив у гурт овець... Звалилась у прірву підвода з бринзою... Сьогодні нові збитки.

— Ви звідки?

— З Красного Долу. Мій батько — ватаг.

За північ дощ угамувався. Мені стерпла рука — я підтримував нею полу сардака на плечі незнайомки. Я випростав руку. Жінка ворухнулась.

— Ви чули гавкання?

— Ні. Я задрімала.

— Як вас звати?

— Дружана.

Я не міг не посміхнутися. Коли зла пригода звела мене з тою дівчиною, яку стрів на Спаса, то це щаслива пригода, і таке може трапитися тільки на просякнутому чеканням відлюдді — на Гуцульщині.

— Здається, я зустрічав вас...

— Ні.

— Так, я зустрів вас на Спаса і, здається, налякав. Ну от і позавчора налякав, і сьогодні..:

Вона не відповіла. Я подумав, що таке давно вже не трапляється.

Перед досвітком мокрий сардак прихопив морозець. Ми тулилися одне до одного, щоб зігрітись. Тулилися й коні, мерзлякувато пофиркуючи, переступаючи з ноги на ногу.

Стало сіріти.

— Але ж це ти! — сказав пошепки, легко пригортаючи її до себе. — Я передчував, що знайду тебе.

Вона вивільнилася з моїх несміливих обіймів. Звівшись, я розглянувся на всі боки. Нас підковою огинав яр, на дні якого нуртувала каламутна річка. Дружинині вівці мирно поскубували траву на схилі, зокола походжали собаки. Це, звичайно, мені не могло приснитися. Але таке вже мусило колись бути й мусило повторитися.

— То це ви чи не ви? — спитав я, готовий поцілувати небо і землю.

Дружана збігла до річки, вмилася й вернулась свіжа, наче не було безсонної ночі. В неї були каштанові, як у справжньої гуцулки, коси (цього я не завважив першого разу, та міг би и здогадатися).

— Дружано!

— Онде наша стая. — Вона мрійливо дивилась у серпанкову далину. — Взимі приходьте до Красного Долу на вечорниці.

Вона взяла коня за поводи. Він шкутильгав. Мене пронизав біль — ушпилив теплою колючою голкою, як осколок, що втратив швидкість.

Коли Дружана сховалась за пруг гориці, я таки рушив туди ж. Зупинився на перевалі. До Дружани підскакав вершник, спішився, передав їй свого коня.