Додому нема вороття - Сторінка 24

Парубчаки одразу зароїлися довкола нього, та наперед вискочив Мариничів Микола. Заввишки вже як Василь, обличчя дрібне, але зухвале, неспокійне, очі хитрі, рухи скрадливі, як у хижака. Він стебнував Василя поглядом і осміхався.

— І цих заберуть, — зі смутком мовила Олена. — І цих знищать. Боже!..

— Ади, як набундючився! — виринуло із суголосся дівочого сміху.

Мариничів Микола зрозумів, що це його стосується, переступив з ноги на ногу, знову витягнувся, як жердина.

— А мій як виріс! — почала було Олена, та голос впав, з очей потекли сльози. Обтерши лице, тихо додала: — Михайлик виріс. Івась і Ксеньо затрималися, — повела рукою при землі, і щоками знову пробігли сльози.

— Відбою не мав, — сказав Чигрин, вернувшись від леґіників. — Вибрав шістьох. Питаю, кому підійшли роки до служби в армії. Всім! "А хто дівчину має?" Мовчать, перезираються, штовхають один одного під ребро.

— мариничевого береш?

— Спробуй не взяти! Сатана.

До кінця дня мене не покидало радісне почуття: не так вже голо між горами, як здавалося.

Додому вернувся мокрий до рубчика. Дружана шила. Переодягшись і повечерявши, я сів до вікна — слухав шемрання дощу, який аж немовби ходив довкола хати, скориставшися з пітьми. Під стріхою хлюпотілися і клекотали веселі струмені.

Тремтіло й похитувалося полум'я свічки. Теж самовільна праця природи. Здається, що ти присутній при готуванні якогось чародива. Спало на думку, що мене завжди щось підмивало вчинити наперекір волі дорослих, щоб когось здивувати, та в шкурі ленінців-зеленців не міг себе відчути.

Стиха зарипіла розчахнута бурею слива. Я знайшов очкур, накинув на плечі сардак.

— Іду дерево забинтую.

Дружана провела мене до порога усміхненими очима.

В лице вдарило тяжким мокрим снігом...

А десь у горах мокли люди! Мокли в окопах і в поході! Простуджено кашляли. Когось будили, і схлипувало під чобітьми болото.

Солдати сонно, мерзлякувато щулилися, вбираючи голови у плечі. Якийсь невдаха без кінця вовтузився і прохав:

— Дай, братчику, тютюну.

— Не спиться? — питав хтось співчутливо.

— Чуєш, приснилося, що я дома, що...

Шарпонув вітрисько, посипало сніговою крупою. Я обв'язав деревце і подумав, що треба навесні підсадити молодих слив. Нараз у протилежному кінці завалували собаки. Потому загуркотіли сотні підвід. Дружана показалась у вікні з розпростертим, як полонне знамено, обрусом, і вікно стемніло. Коли я зайшов, вона сиділа на тому ж місці, в тій же позі з рукоділлям на колінах.

— Я заслонила вікна — і не подумала, що тобі потрібне світло. Чогось стало маркітно, ніби хто припав до шиби.

Я розтер мокрі, здерев'янілі від холоду пальці. Ні, це не поступ. Людську душу навчили відчувати небезпеку. Це не поступ.

Впали повалені ворота, і на подвір'ї зчинився гамір. Злетіли з завісів сінешні двері. Дружана затремтіла. Я опустився на стільчик біля її ніг. Гримнули хатні двері, і на порозі виріс австрійський солдат у сталевому шоломі поверх пов'язаної навколо голови білої жіночої хустки.

— Корова є?

— Нема, — відповів я по-німецькому.

Солдат скосив очі на Дружану, зморщив старечу посмішку і махнув на двері:

— Спати на горищі. Нас багато. Нам треба зігрітися. Геть.

Я подав Дружані кожушок і потягнувся за подушкою. Солдат ударив мене по руці, і подушка впала на долівку.

Ми зачинилися в повітці. Щойно на обійсті втихомирилося, з того краю села залементували кулемети. Під стінами загупали метушливі кроки, заіржали коні, заскрипіли вози. Перестрілка не вщухала. Минуло зо дві години. Нарешті, захлинувшись довгою чергою, мимо осідку пролускотів, очевидно з підводи, скоростріл і запала тиша. Я прошмигнув до хати. На скрині догорала свічка. На долівці валялися пошматовані обруси і розпанахані подушки.

— Корова є? — почувся хрипкий голос за плечима.

Я оглянувся. На порозі стояв вусатий, замурзаний, весь мокрий чоловік з довгою гвинтівкою в руці, в довгій сірій шинелі і гостроверхій смушевій шапці.

— Нема корови, — відказав я.

— Вівці?

— І овець нема.

— Горілка?

— Нема.

Солдат знизав плечима.

— Австріяки давно вибралися?

— П'ять хвилин тому.

— Дозвольте заночувати. — Солдат припер гвинтівку до стіни і зняв мокру шинелю. — У вас не топилося? — потер долоні.

— Ви один? Солдат усміхнувся.

— Вибачте. — Позіхнувши, накрив долонею рот. З горла вирвалося хропіння. — Не один...

Я вийшов надвір. На обійстя заїжджали підводи.

Три доби крізь село безперервним потоком ішли війська. Ці три доби ми з Дружаною пересиділи в зимарці між лісами. Потому півдня було тихо, лише десь за горами погупували гармати. Я пустився до лісу по дрова і почув скрегіт коліс. З-за гори на шлях витягувався обоз. З підвід долинав стогін, біліли пов'язки.

Ми зійшли до села. Коло церкви темніла купа трупів. Край майдану стояв офіцер з прапорцем і гукав до літніх погоничів у шинелях:

— Покійники є? Нема? Котись!..

Змахував прапорцем і дожидався чергової підводи,.

Біля купи труців на камінному тапчані, де парох на Йорданські свята складав необхідне при відправі причандалля, стояла цеберка з документами. Коли на підводі був мрець, офіцер першим ділом вибирав з кишень і шпурляв до цеберки документи, тоді солдати переносили тіло.

Хата була вистуджена. Я розтопив плиту. Дружана заходилася зшивати подушки. Вона працювала мовчки. Взагалі, відколи нас викинули з домівки, вона лише відповідала на мої запитання.

Надвечір дорогою зашкандибали піхотинці. Хто йшов зі зброєю, хто голіруч, хто провадив під руку пораненого. Солдати зупинялися випити води і брели далі. Вночі на несідланих гуцульських конях проскакали вершники — рештки розбитої армії. Наступного дня ми чекали австрійців, та вони не появлялися. Падав мокрий сніг. Над білогривими вершинами висіло злиняле зимове сонце. На дорозі почалася чалапавка, Черемош рвався з берегів мутною холодною хвилею і виколочував із зарінків гіркий дух зіпрілого пруття.

Ми злагодилися в полонину. Виїхали за північ і дісталися на місце в присмерки. Тут уже підмерзали потоки, зашкаруб сніг.

Хлопцям ситуація була більш відома. Виявилося, що наступ уздовж Чорного Черемошу для росіян не відіграв ніякої ролі, це був відвідний удар: загубили армію, зате взяли на півдні Кирлибабу й успішно просуваються по Золотій Бистриці на Якобени.

— Після провалу в Галицьких Карпатах, — міркував Юр Кошута, — ні ті, ні другі не поткнуть носа на Черемош. Можна сміливо сходити з полонини.

Наш обоз розтягнувся майже на кілометр. Рухалися мляво. Лив дощ, тіпала снігова хурделиця, вночі дорога вбралася в ожеледь. Між вкритими тужавим снігом цари-нами лежали темні, наповнені гомоном підступних потоків прірви. Мене томила нудьга. Коли зупинилися на перепочинок, я підкликав Миколу Маринича.

— Куриш?

Хлопець закрутив великими, темними, як окалина, зіницями Й розгублено всміхнувся.

— Звикаю.

Я дав пушку з тютюном й виждав, доки досмокче цигарку.

— От прийшли росіяни, — сказав я. — Будуть забирати в рекрути. Підеш?

— Атож.

— Не сховаєшся?

— Ні, — мовив леґіник зміцнілим баском. — Бо коли втекти з самого фронту, то для начальства — пропав безвісти і нема клопоту.

— Значить, втікати з фронту — надійніша справа? А хтось за тебе проливає кров!..

— Чого за мене?

— А якщо перед мобілізацією змовитися і розбігтися?

— Переловлять.

— Краще втікати з фронту, краще самому? — спитав я.

— Так.

— Вовча в тебе натура.

На Миколиному лиці не здригнувся жоден м'яз.

— Тут до справжнього бунту ніколи не дійде.

— Тут усе перекосилося, правда?

Хлопець похмуро мовчав, мовби докоряючи собі за нерозважливу відвертість.

— Біжи, — сказав я. — Он з коня кантарок злетів. Він здивовано зиркнув на мене і почовгав пріч. Чигрин весь час стояв збоку, не втручаючись у нашу

бесіду, а тепер спитав:

— Як?

— Слизоніздрі.

— Треба привчати трохи. Ще легкі розумом.

— Черемош набухає.

— Боюся, що забрало мости.

Мов наздоганяючи присмерки, подув вітер. Я дав коням волю, відпустивши віжки, підняв комір сардака, заплющив очі.

— Коли я почав жити? — запитав себе раптом вголос.— Того дня, коли дяк побив? Коли отримав від Максима Третяка дарунок? Чи коли поселився в батьковому осідку?

Дитинства не було. Зате були парубоцькі витребеньки. І фронт. І втеча з двічі полоненим Смоляком. Дружана... І вже дорога — за обрій. Дні висипалися, як зерно з коша. Мариничевим ровесникам більше поталанить. Старий Кошута розповідав, що став дорослим в одну мить: коли, вернувшись з пасовиська, побачив на катафалку мертвого батька. Сирота, оженившись, вступає в літа і, не мавши молодості, несподівано починає хилитися від внутрішньої знемоги.

Коні йшли, низько опустивши заінеєні морди, хрипіли і заточувалися. Періщив дощ. Я дістав із тайстри мокру бринзу. Відкусив шматочок, решту поклав назад. Від бринзи тхнуло прілою шерстю, мулом і кислим духом глиці. Я понюхав долоню. Вона пахла мертвечиною. Шкіра на руках зашкарубла й потріскалась. Тяжко в горах дається насущний!..

— Е-ге-ге! — закричали в голові обозу.

Певне, знесло місток. Я поліз під сидіння за топірцем. Поки добрався до своїх, у березі розіклали багаття. У сутінках ревів Черемош. Язик світла від вогнища лизнув високу ребристу хвилю.

— Залило дорогу, — прошепелявив ватаг, тримаючи люльку в зубах. — Почекаємо до ранку.

— Отара не пройде, — мовив Чигрин.

— І зовсім не проїдеш, — гримнув Кошута, запалюючись злістю.

"Якби він не кричав,— подумав я, — ми почали б химерити. Кричи, стариня!"

— То ще добре, як не розмило дороги,— пробурмотів Чигрин і відійшов од підвід.

— Я спробую конем, — випнувся Микола Маринич.

— Марш до отари! — заволав ватаг.

Набряклі Мариничеві постоли захлюпали між возами. Кошута навпочіпки присів біля вогню, вибив попіл з люльки.

— Скоч-но, Ксеню, — як не дивно, він дуже рідко підвищував на мене голос, — розстав голопузих стерегти товар.

Ледве пересуваючи ноги в згуслій глині, я рушив уздовж обозу. Леґінці неохоче йшли од вогнищ. Вигулькнувши з-за підводи, Микола Маринич забубонів:

— Дідько старий! Стара шкапа!

— Ти про кого, моя надіє? — запитав я, посміхнувшись.

— Чого гавкає!

— Хочеш ляща, парубче? — зупинився я, зрозумівши, що це стосується Кошути.

Микола вражено занімів і відстав на кілька кроків.

— Двоє до отари, — сказав я, — четверо до череди. І не бавтеся дробовиками.

Микола минув мене, злостиво погримуючи кулаком по солдатській флязі, почепленій до пояса.

— Безтямне! — кинув я йому вслід.

— Рана загоїться, Ксеню, а слово — ніколи, — з образою озвався Маринич.

— Зажди! — гукнув я.

На його лиці заграли відблиски багаття.