Додому нема вороття - Сторінка 27

Тепер він дивився на маневровий локомотив і стояв упівоберта до дівчини. Шкіра на його щоках була біліша за папір, під очима темніли сині підкови, міцно стулені губи — без кровинки. Зодягнений навіть ошатно. Дівчина знала, що через кілька днів зостанеться в лахмітті, бо місто голодувало, а такі люди, як завше, без гаманця і вимінюють одяг на шматок хліба.

— Пане!

Чоловік нагнувся за валізою і рушив до розкладу приміських поїздів. Дівчина пішла за ним, хоч бачила, що нічого з того не буде: це селянин, такого не спокусиш.

— Пане!

Прибулий, не глянувши на неї, накрутив годинника, якось кумедно, мов по щаблях драбини, проте досить легко ступаючи, пішов уздовж перону до міських воріт.

— Гуцул! — Дівчина зробила презирливу гримаску.— Гуцул-злодій! — Не заспокоївшись на цьому, вона наздогнала його і мацнула обличчя сердитим поглядом.— Пане!

Він ішов не озираючись.

— Німий, чи що? — Дівчина закопилила губу і, війнувши спідничкою, попростувала назад.

Поїзд на Вижницю відходив увечері, і Оксен вирішив оглянути місто. До центру поспішали замурзані підлітки з приміських фабрик. Спершу Оксен не завважив, що рух

на вулиці лише в один бік, коли ж дійшов до перехрестя, побачив юрби людей, що вливалися в ущелину магістралі, яка вела до середмістя.

Його підхопив потік, невдовзі він опинився на площі перед ратушею. З балачок довідався, що розпочався студентський страйк, викрили підпільну друкарню і буде бійка. Схожий обличчям на румунського короля міщанин, який назвався пенсіонером, вигукнув, що вісімдесят відсотків теперішньої молоді — потенційні бандити.

— А може, й усі дев'яносто, — поправив себе, розмахуючи топірцем, змонтованим з нанизаних на сталеву трубку рогових плиточок. — Може, дев'яносто, кажу. Король повинен запровадити такий порядок, щоб на кожного бандита припадав поліцай. Чому наші жандарми досі без гумових кийків? Чому, як в Америці, на кожному стовпі нема сигналізації? Уряд сушить собі голову реформами, а вони онде що витворяють. Ведуть державу до загибелі. Підривають нашу міць. То ще треба розміркувати, чи ми зможемо побудувати нову щасливу Румунію. Ми в оточенні зовнішніх і внутрішніх ворогів.

— Стули писок, мерзотнику! — гримнув хтось із натовпу.

"Пенсіонер" і не думав утихомирюватися.

— Я вам скажу, панове, ось що, — розмахував він топірцем. — Хто за всіх часів був най небезпечнішим єретиком? Інтелігент. Хто з-поміж інтелігентів найбільший іска-ріот? Той, хто пише книжки. Хто між іскаріотами найнепевніший бандит? Студент. Я будував би замість шкіл тюрми. Я посилав би їх не вчитися, а на каторгу. Оце була би користь державі! Ворог, панове, проникає в нашу душу. В нашому домі готується диверсія. Нас оббріхують перед світом. Треба набирати армію і збільшувати жандармерію...

Під ратушею почалась метушня, почулося улюлюкання. Натовп розступився. Поліцаї гнали зв'язаних понівечених студентів. їм навперетин кинулися зашмірані хлопці, яких Оксен бачив, коли йшов до міста. Поліцаї видобули шаблі. Заревіли сирени, юрби зімкнулися, наперли на хлопців, почалося стовпотворіння, по головах затанцювали палиці.

—Який смисл виходити без зброї! — стиха сказав Оксен.

— Ага, пташку! — "Пенсіонер", про якого забув Оксен, вцупився йому в комір. — Ану ходи, ходи, ходи!

Ззаду Оксена підштовхував худорлявий, як хорт, парубійко в кованих черевиках. Невдовзі розділити куш винагороди надбігло ще шість хортів у кованих шкарбанах. Оксена запровадили в напівтемний завулок, у похмурій триповерховій кам'яниці відчинилися залізні двері.

У дворі жандармерії таких, як Оксен, було вже кілька десятків. Проте Оксена завели до приміщення. У ніздрі вдарив гострий дух сечі і тютюнового перегару.

— Щось ви мляво працюєте, — сказав до пенсіонера" офіцер з пов'язкою на рукаві.

Той вирячився на офіцера і зарепетував:

— Але цей закликав до зброї!

— Хто такий? — холодним металевим голосом запитав поліцай.

— Вертаюся з італійського полону.

— Шпигун! — Поліцай похитав головою і, записавши щось до реєстрової книги, кивнув двом лобурякам, що стояли напоготові в кінці коридору.

В одну мить з Оксена здерли все, що на ньому було. Звели смердючим тунелем у підземелля і штовхнули в темряву. Він спіткнувся і розбив собі коліна й лікті. По тілу, падаючи на бетон, дзвінкими краплями стікала кров.

Його методично били і допитували. В його легенях застрягли осколки, він кашляв кров'ю, тепер вже весь час відчував присмак заліза в роті. Він мовчав, але вони мали його документи і швидко довідалися про все, що їх цікавило.

— Чому після війни не вернувся додому? — на кожному допиті повторював слідчий.

Якось Оксен спробував усе до ладу пояснити, та одразу ж переконався, що ліпше мовчати.

— Мене наприкінці війни забрали на італійський фронт, — сказав він. — Під Капоретто тяжко поранило в груди. Підібрали італійці. До кінця війни лежав у лазареті. Мене виписали, але я не міг стояти на ногах. Попросився на роботу в тому ж таки лазареті.

— Ви були в шпигунській школі, — грюкав кулаками слідчий.

— За шість років зібрав гроші на дорогу...

— Вас чудово забезпечили, кому ви очі амилюсте! "Справою" цікавилися крайові власті. Його вже мали

судити, та раптом повернули папери "на дізнання". Знову били й допитували. Нарешті через півроку перевели до в'язниці. Він заледве звик до напівтемряви після безпросвітної ночі катівні. На інших арештантах теж не було живого місця: замість облич — струпи, криваві синці, потріскані губи, понадривані вуха. Один був позбавлений відчуття і мочився під себе. Наглядач бив його по голові, він не міг говорити, тільки схлипував.

Під дверима камери завжди стояли на підслухах. В'язні утримувалися від балачок. Лише після того, як зачитали вироки, дехто став говорити вві сні.

Всі заарештовані за "участь у бунті" були засуджені до смертної кари. У вироку давали коротке пояснення: "У зв'язку з тим, що російський уряд посіяв серед населення герцогства ворожі почуття до братнього румунського народу і що основна частина населення герцогства — румуни — зазнає від носіїв цих почуттів усіляких кривд і знущань; королівський уряд бере на себе повну відповідальність за безпеку румунського населення і з величезною суворістю придушуватиме будь-які спроби до непорядку, очистить край від злочинних банд".

Оксена звинувачували в тому, що він прибув на Буковину зі шпигунським завданням і намагався спровокувати збройний заколот. З Розлуча надійшла підписана па-рохом характеристика. У ній повідомлялося, що Супора ганебно, із засідки, вбивав австрійських і російських солдатів, що цей змалку кровожерний дик зазіхав на життя дяка і багатьох чесних громадян. Сюди ж приплели, що вісім років не давав звістки додому, жив за кордоном з кількома жінками, торгував наркотиками.

З місяць в'язнів не турбували. Потому щоранку водили розстрілювати — і милували. Вишикують під муром, солдати піднімуть гвинтівки, та раптом до офіцера підбігає вістовий, дає папірця, офіцер знизує плечима і в'язнів заганяють до камер.

Збожеволів хлопець, позбавлений відчуття, ще один вмер від розриву серця, двоє не прокинулися зі сну. Ок-сен лишився в камері один. Йому справно носили баланду і водили на прогулянку. Якось наглядач спробував поговорити. Оксен не озвався. За це два дні морили голодом, відтак напоїли горілкою. Він лежав горілиць із заплющеними очима — й хоча б пара з вуст.

— Ей ти! — розбудив його наглядач. — Послухай, що я тобі пораджу. Напиши, що твої родичі до третього коліна — румуни і сам ти румун. Плюнеш мені в лице, коли не випустять. — Наглядач стишив голос. — Тебе пошанували. Ти буйна голова, можуть взяти в жандармерію.

Оксен мовчав.

— Подумай, — сказав наглядач.

Оксен повернувся до нього обличчям, довго дивився в хитрі банькаті очі.

— Подумай. — Наглядач нетерпеливо забарабанив пальцями об мур, нахилився до ліхтаря і підкрутив ґніт.

— Segni il tuo corro7.

— Говори по-румунському, — з надією промовив наглядач.

— Ядуха...

Наглядач зблиснув очима і вдарив його в обличчя. Він знепритомнів.

Рік і дев'ять місяців його томили в Дофтанській фортеці і перевели назад до Чернівців.

— Наорався розуму? — безбарвним голосом спитав той самий наглядач, відмикаючи двері знайомої Оксенові камери. — Дофтану — пекло, я знаю. Дивуюся, що ти вижив. Видно, знову пошкодували... — Він несподівано розсердився і гримнув за собою дверима.

Оксен заснув. Коли прокинувся, був уже вечір. У камері з'явився клишоногий столик, на гачку висів запалений ліхтар. Увійшов наглядач і поставив на столик письмове приладдя.

— Я вам повинен сказати, — почав не зовсім впевнено, — що багатьох отаких патріотів випустили. Дали згоду на паспорт румуна — і випустили. Вам смертну кару замінили десятьма роками каторги, сьогодні день визволення Буковини, і вашу справу переглянули знову: десять років каторги замінено десятьма роками звичайної тюрми.

Оксена замлоїло од його бубоніння: "Десять — десятьма, десять — десятьма..." З рота хлинула кров, потекла підборіддям на розхристані груди. Він лежав нерухомо, блідий, мов мрець. Наглядач вибіг з камери і через хвильку вернувся з лікарем. Оглянувши Оксена, лікар незворушно бовкнув:

— Капець.

Та, щойно зачинилися двері, Оксен розплющив очі.

— Ось тут, — мовив хтось у коридорі.

До камери зайшли з ношами чотири в'язні. Наглядач зиркнув на покійника, і в нього поповзли брови на лоба, одібрало мову.

Оксена поклали на ноші і віднесли до трупарні. У кімнаті по сусідству лікар заповнив акт, штовхнув ногою двері до трупарні, і його погляд схрестився з Оксеновим. Лікар зблід. Узявши Оксенову руку, послухав пульс і прикро замислився. Нараз схопившись з місця, кинувся шукати наглядача. Той саме лупцював якогось невдаху, який кричав крізь сон. Лікар заспокоївся і попростував до конюшні. Розтермосивши п'яних фірманів, звелів везти мерців на окописько.

— Тю-у-у, живий, — здавленим голосом сказав вусатий, схожий на чорта в місячному сяйві, фірман.

— Другий на нашу голову, — стурбовано озвався його напарник.

— Що будемо робити?

— Подивися, може, ще хто не залубенів.

Оксен застогнав, коли фірман закинув йому голову, добуваючись до покійників. Зачовгали кроки, і фірман подався до товариша, що сидів осторонь, смокчучи цигарку.

Оксен підвівся на лікоть.