Додому нема вороття - Сторінка 31

З вікна довго плив тонкий шлейф диму, потому оселя враз спалахнула і довкіл, швидко розширюючись, паруючою раною затемніла з-під снігу земля.

Третяків осідок дотлівав. П яно ковзаючи в снігу, мисливці зводили до студниці коней. Було їх чоловік десять. Може, в інші часи я не став би їх лічити. Але цього разу мовчання не було зрадою. Я не зраджував.

У наступні дні Кошута більше не згадував про полювання. Тепер і він цілими днями мовчав.

Я хутко видужував. Це ватага немовби не радувало. Він на очах немічнів. Я готував їжу на двох і мусив його вмовляти, щоб він узяв до рота страви.

— Все спалять, — сказав я. — Чого від них чекати?

У відповідь Кошута свердлив мене недобрим поглядом, але не заперечував. Якось він приплівся з дивною розгубленістю на обличчі.

— Піду, Ксеню. Я — попрощатися.

— Куди?

— Пора, йду додому, — мовив він, враз звеселівши.

— До Данилки? — спитав я, думаючи, що він втратив останню надію і йому важко дивитися, як доруйновують село.

— Додому пора,— відказав він, натягаючи на вуха кре-саню.— В гостях добре, а дома ліпше. Додому, додому, додому. Щасливо тобі! — Очі його дико спалахнули, поміж зморшками розбіглися судороги. На мить від немовби знову прийшов до тями. — Ти звідси не рушиш,— сказав він більше ствердно, ніж запитуючи.— Бувай здоровий. Забери сушеню і картоплю.

— Сядьте, стариня, перед дорогою, — взяв я його за руки.

— Не хитруй, — вивернувся він. — Додому... Закинувши на плечі карабін, я провів його за Розлуч.

Він на хвильку заховав у мене на грудях обличчя і задріботів геть.

Перші дні без Кошути я промучився. Я чекав, що він вернеться, потому з якогось дива чекав Данилку. Далі замість малої сподіванки приходила менша й менша, поки не стало нічого.

Придалися Гориневі секрети. Застреливши на приманку зайця, я мотуззям з'єднав карабін і гвинтівку, змайстрував самопальний капкан. Ще не дійшов додому, як пролунали постріли. Від приманки в хащі вів кривавий слід. Через годину я вийшов до провалля, на дні якого з землі видобувався буркач, що далі омивав потоком мій осідок. Упавши з десятиметрової висоти, вепр лежав серед поточний. Я випустив з нього нутрощі і, зачепивши колючкою зв'язані ноги, дотяг до обійстя.

Порався усю ніч. Коли засірів досвіток, здивувався, що не відчуваю втоми. Відтак дні заповнилися дрібними клопотами. Якось я заглянув у дзеркальце — і не злякався. На щоках ще темніли продовгасті впадини, але вони ховалися під заростом. Мені не сподобалися очі: погляд залишився нерухомий і холодний. Дихнувши повними грудьми, я ривками випускав повітря: мене не поколювало.

— Гірське повітря, — мовив підбадьорливо. — Не треба ні дієти, ні італійських курортів.

Складалося на ранню весну. Набух Черемош, ночами непомітно зіпріли сніги, в небі защебетав жайворонок. Хати обросли бузиною, вулички завалило наносами, во-риння довкола осідків пірнуло в піняву шувари. Моє обійстя засмоктали лопухи і здичавілий бузок. Я дозволив природі розпоряджатися на її розсуд і смак, лиш очищав стежку до потоку. Зосталося кілька десятків картоплин. Я почетвертував їх і засадив грядку на схилі, далі від хати.

До села ніхто не навідувався. Аж наприкінці червня прогнали в полонину отари. Пастухи гарцювали на баских конях з рушницями, але — ні смолоскипів, ні трембіт. Крамола!.. То були панські батраки. Перемовлялися по-румунському і на овець покрикували теж по-румунському, хоч це були одномовні, сумирні гуцульські овечки, реквізовані в людей.

Минуло літо. На початку осені ті ж самі пастухи верталися з полонини, і мене здивувало, що вони розмовляли між собою уривчастою, на гуцульський лад, рідною мовою. Крадучись бур'янами, я провів їх за село. Один з пастухів прочитав ще не вилинялий напис на табличці біля Кошутиного осідку і попередив товаришів:

— Ану, хлопці, обережно! Що заробили за літо — піде з Богом.

— Пустка ж.

— Не хочу платити штраф.

І перейшли на румунську мову.

Я дибав додому, ні про що не думаючи, ніби й мені загрожував штраф. І не смів вийти на дорогу, вертався хрусткими мокрими бур'янами. Стемніло. Зійшов обведений райдужним колом, схожий на зіницю, місяць. Мені здалося, що він почуває себе негаразд над цими онімілими від жаху горами.

Дістав зі скрині синову сорочечку, потримав у руках і поклав назад. Відколи я знайшов її, мене перестало мучити відчуття, що в хаті хтось є.

Заснув уже завидна. Приснилася Дружана. Я знав, що, коли заговорю, вона щезне. Я щось сказав, і вона справді пропала. "Дружко!" — закричав я. У вікно зазирало сонце. Я витер з чола піт, провів долонею по щоці — вона теж була мокра.

А якби сталося неймовірне! Я лежав, заклавши руки за голову, і чекав. Моя дружина повинна ось-ось надійти. Я вже був з нею. Бачив її. Вона була в світлиці. Думки збіглися до неї, поминувши ліс, де ми стрілися, розірвали залізні ґрати, камінні мури, розсунули гори, засіяли квітом полонину, очистили небо. Світило сонце, поспівував жайворонок, шелестіли, мов дихаючи, трави. Я почув стрімкі Дружанині кроки. Стрімкі, бо вона мене розшукувала. Недбалі — бо вона ще мене не бачила, теж була десь-інде. Раптом наші очі стрілися, ми переконалися, що нас зводить одне почуття, ніщо не розділяє. Але слова ще ніби заблукані — про щось стороннє, далеке. Вивідкові слова. Звіряють настрої. Нарешті: "Заждана моя!.." — "Зажданий мій!.."

Ні. Даремно ви це мені сокочете, несправдешні гадки. Не лізьте на прю з очевидним.

Треба було копати картоплю, та замість цього я викотив з дровітні буковий ковб, наточив на камені інструменти і спершу сокирою, потому долотом, нагрубо, висік плечі, шию, острижене підківкою волосся на потилиці. Ще не знав, хто це буде, і відклав оботу над обличчям насамкінець. Данило Крицяк майстрував свої вощані фігурки інколи за день, часом нічого не виходило продовж місяця. Я настільки захопився, що забував поїсти. За тиждень з дерева, ще мов крізь фіранку, на мене глянуло знайоме суворе обличчя.

Ранками почалися заморозки. Я годину-півтори порався по господарству, потому майже біг до свого дерев'яного ідола. Напакувавши сливами кишені, брався за долото. Нарешті впевнився. Та особа, яку я хотів би побачити.

— Я тебе так мало знаю, — мовив я. — Краще б ти тут загинув. Я знаю, ти досолив би сигуранці до живих кісток. Тебе спіймали б і живцем закопали в землю. Чи посікли на шматочки. Чи здерли шкіру і, поливши гасом, спекли. Зате гори не забули о тебе ніколи. Над тобою знущалися б. Колись тортурували кати, а нині з-поміж десяти підбереш садиста, коли ті десять прийшли панувати на чужу землю. А коли стрінуть опір — всі десять попросять сокир. Це мені відомо по Дофтану.

Я одійшов вбік. Так, це був він.

— Тебе замучили б,—сказав я, звертаючись до нього. — Або ти власноруч пустив би собі кулю в серце, не маючи виходу, і над твоїм тілом сказали о: "Бандюга! Побоявся стати перед судом". А що нині суд? Мене, стариня, ніхто не судив. Прочитали вирок — і все. Що нині суд? Три печеніги з непроникними обличчями, на кованих підборах, підпишуть акта, а четвертий накине зашморг. Чи це людський суд? Мене везли в Дофтану з зеленоротим підлітком. Каже: "Допитував поліцай. Голос йому чогось охрип. Почервонів, одкашлюючись, гримнув кулаком і, більш нічого не питаючи, зарипів: "Десять років каторги"..." Тому голос охрип, у того шлунок не стравує з перепою, тому коханка не догодила — і сиплять: десять... п'ятнадцять... довічна! Це машина нищення. Справедливість втрачена, ніщо її не загальмує. Вона жере трупи. Якби...

Розбалакавшись, я не мав сили зупинитися.

Мені хотілося повторити все з самого початку, скандувати: "Машина смерті! Світова проблема трупів! Ривок у порожнечу!" Мені здавалося, що, коли я не викидаю з себе цих огидних термінів, наді мною зависне прокляття.

Я не вчув голосів, що наближалися до осідку. Я стояв мов укопаний. Вершники, розмовляючи, вибухали сміхом. Вони ще мене не завважили, та втікати було пізно. Один, щупленький, чорнявий, з вирячкуватими, як у кошеняти, очицями, що вперше зиркнули на світ Божий, щось квапливо розповідав другому і сміявся, коли реготав той другий. Говорили по-румунському. Очевидно, якісь начальники, та чорнявий посідав нижчу посаду, бо спідлоба стежив за напарником і то додавав кольорів, то вкорочував розповідь.

— Приїжджаю, — говорив він, — а Єдинці заклеєні оголошеннями. "Населення міста повинно вітати румунських офіцерів таким способом: усякий мусить зупинитися і стати обличчям до начальника, швидко, по-геройсько-

— Спробують палити, — збагровів Одарій, — я їм впалю...

Я розпростерся на змервленому сіні, думаючи: "Свій осідок спалив, чужий доведеться боронити".

Раптом звідкілясь з верхів долинуло жіноче голосіння. Очевидно, на нього накладалася луна, бо здавалося безперервним, а хвилями, розпадаючись на звиски, було схоже на жалісну перемову якихось фантастичних істот.

— Хто це?

— Хутірська молодиця, — відповів Одарій.— Причинна.

Я виглянув крізь щілину в покрівлі. Та сама "неподатлива", біля якої марно звихався Данило Крицяк. Вона пройшла мимо осідку з високо піднятою головою. Мене вразила простота і ясність її обличчя. Вона була зодягнена в золотополу горбатку, з-під якої визирав чорнобровий моріжок сорочки; стан обтягнений червоною крайкою, під не-застебнутим кептариком вишита чорно-зеленим блуза, через плече — тайстра. Ніби зібралася на весілля. А з напіврозтулених уст лилося безконечне квиління, ніби плакала з неї, дивовижним способом вселившись, сама душа землі. Я жахнувся, подумавши, що, можливо, отак же квилів і я, коли з потьмареною свідомістю вертався горами додому. Може, таке саме подибало й Кошуту на дорозі до неіснуючого притулку?..

Голосіння притихло і розтануло, наче під сонцем скапало воском.

— Бунтуємо? — сказав я по паузі. Одарій довго мовчав.

— Ні, — нараз вперто крутнув він головою. — Тут нема чого нидіти. Бунтуємо. Ми почнемо — ще прилучаться.

— Баби?

— Прийдуть, Оксене, — мені здалося, що він із зусиллям назвав мене по імені.

— Дивно, — сказав я. — Коли підбираються ось такі обставини, нам не щастить розминутися.

Одарій розвів руками, мовляв, може, це й не від нас залежить.

Того ж таки дня ми були в Усть-Путилі. В селі якраз розклеїли оголошення про ліквідацію воєнного стану на Буковині.