Додому нема вороття - Сторінка 8

Мене почав охоплювати хмільний розбишацький настрій. Хотілося кричати й сміятися, та мовчазні верховини з огидою вертали кожен згук. Мабуть, я дичавів.

Я годинами дивився на полум'я ватри, поринувши в забуття. Вночі мене стискала тривога, землянка здавалася мало захищеною, кортіло заоратися до темної печери і замурувати за собою вхід. Якось просидів біля багаття цілу добу. Голодні коні били копитами землю і рвали поводи. Ломикамінь заіржав, нарешті йому вдалося скинути кантарок і вийти із землянки. Я з несподіванки ледве його не застрелив, хоч чув метушню і як зарипіли двері, коли кінь виходив. Він на мене й не глянув. Довго пив воду з буркута, тоді рушив попасом довкола землянки. Трохи згодом визволилась кобила. Теж напилася води, стала навпроти мене і довго задумливо хитала головою. Одвернувшись, я видивлявся на розсохату карликову вербицю над буркутом. Те, що коні вибралися ва волю без моєї допомоги, мене втішило, скортіло щось добре вчинити, бодай подумати. Я вирішив вернутися в пустку скаліченої голодом і самотою пам'яті. Погомонів з бабунями, наслухався новин (вони в мене читали газети й були "політичними" жінками). Люб'язно випровадивши їх з хати, окинув поглядом стіни. Запорошена ікона, засниділе дзеркало, мисник з кількома горщиками, скриня, лежанка, ослін, дерев'яне відро. Повний супорівський доброжиток!

У селі подейкували, що батько складав гроші, намисливши устаткувати дім після одруження. Мама тих грошей не розшукала. Коли Крицяк хутко розбагатів, казали, що він скористався з батькового "скарбу". Але це плітки. Данила підрятувала продана до Відня хата. Захмелівши, він розповідав про торги. "Пани художники теревенили про мистецтво і музеї, зрештою як розважливі люди перекинулися анекдотом, а я чемно підливав у келихи сливовиці. Що не поставець, то ліпша ціна...' Данило переконаний в тому, що обхитрив панів художників. Цей ніколи не почуватиме себе обійденим.

Чутки про батьків "скарб" — брехня. Кожний гуцул має таємницю", закопане срібло і гроші не на пожиток. Колись я теж шукав забутих скарбів під лупаками в Присліпському проваллі.

Ще в хаті була завбільшки з молитовник книжечка. Я її в полонині визудив і ніколи потім не розгортав. Вона лежала на підвіконні. Обкладинки зчорніли, як рами. З часом мені стало бракувати відваги перекинути одну-другу сторінку, бо все там було докором і плачем.

Вночі знялась хурделиця. На ранок полонина була вкрита півметровою товщею снігу. Струмок перемерз, поточина наповнилася жужелицею. Я розчистив стежку до джерела, напоїв коней. Подумалося: самотність починається з тої секунди, коли людина доб'ється бодай найменшого комфорту. Знайшов собі роботу — і я ожив. А вночі над землянкою завила вовча зграя. Я запалив оберемок хмизу. Вовки повсідалися за частоколом, повтикали у щілини морди і почали заводити на всі лади. Я застрелив одного. Зграя тут же роздерла труп і скотилася в нетрі. Розвиднілося. Я наносив гілля для ватри, позабивав щілини в частоколі, чекаючи нового нападу. Зграя привалила ще за дня. Та замість учорашньої нахабності я завважив в очах звірів дивну розгубленість. Я негайно ж дав їм поживу. Зграя накинулася на ще живого вовка, ледь переждавши запах порохового диму і позбувшись замішання. Не минуло години — вовки знову вернулися. В їх очах світилося голодне чекання. Мені зробилося бридко. Підперши зсередини двері, я закутався у ведмежу шкуру і пролежав без руху майже півтори доби. Я дуже ослаб, гадав, що вже не зведуся. Присилував себе пожувати в'яленого м'яса, трохи оклигав, попорав коней і знову впав на лежанку. За ніч сталося диво. Коли вранці я видибав із землянки, полонина парувала під сонцем, тільки в ярах ще біліли латочки снігу.

Я ледве переставляв ноги. Пустивши коней на царину, сів на осонні й поринув у дрімоту. Раптом мені причувся тупіт стада. Я розплющив очі. Вечоріло. Тупіт почувся виразніше. Де ті сили взялися! Я щодуху помчав на горби, вечорові сутінки стікали мимо додолу, і мені здавалося, що я видобуваюся з безодні.

Наверху я зупинився. Десь у пропасті ґелґотіла отара й світився смолоскип.

— Агов! — закричав я у нестямі.

— Гей! Гей! — озвалися після короткої паузи.

— Люди! — закричав я ще голосніше, пітніючи й обливаючись сльозами.

— О-го-го-го! — полинуло горами таке вже гуцульське, що я готовий був умерти від радощів.

По хвилі долинули жіночі голоси. Якісь пискляві й безпорадні.

— Люди!

Голоси обірвалися, вогник згас, овече блеяння кудись відсунулося.

— Примарилося...

Спав я чи втратив свідомість, а вже потім приснилося: що бігла до мене з розпростертими руками Крицякова Олена, я кинувся назустріч, та щось невидиме не давало нам зійтися.

— Ксеню, вставай! — упало на мене громом.— Простудишся. Земля сира.

Я не міг збагнути, що зі мною поруч навпочіпки сидів Данило Крицяк, підходили якісь жінки, якийсь леґінь.

— Ти як тут опинився, хлопче? — спитав Данило.

— А ви?

— Яз вигодськими молодицями. — Крицяк показав на жінок і зробив шельмівський рух бровою. — Я їх надибав того ж дня, як утік з Розлуча. Навідувався Одарій. Каже, хлопці помаленьку втікають з війська. І наші розбіжаться.

Жінки налили нам у глечата молока. Данило кивав на молодиць:

— Ота, бестія, палка... Коли таке діло... Світ — шкереберть. Та не дається. Ти походи.

— Жартуєте, старий я!

— Всі ми люди... — Він швидким поглядом ковзнув по руках. — Живі люди... То лиш в акторів нема власної долі, вони завжди грають за інших. Ця дівчина буде твоєю, так і знай.

— Дурний ти, стариня, — пробурмотів я. Молодиці чули нашу розмову й ніби замащували усмішками смуток на скорбно стулених устах.

— Це — Ярема Горинь, — сказав Данило про юнака.

— Більше не п'єш тютюн?

— Можу тобі зварити.

— Він і так мов з хреста знятий, — заступилася за мене котрась із молодиць.

Я стрівся очима з "неприступною". Губи її ворухнулися, наче просили пробачення, що їх власниця — вродлива молода жінка, крицяк облизався і потер чоло.

"Ви всі так далеко втекли від горя, — сказав я про себе, — що забули про сувору дійсність".

Лиш Ярема був справді опечалений. Видно, навмисне заподіяне собі зло лишає глибшу рану, ніж кривда від чужої руки.

— Вас хурделиця погнала з полонини?

— Таке звіялося, та й, гадаю, надовго, — відказав Данило. — Пристаєш до нас?

Я був просто щасливий. Ярема перегнав до гурту моїх коней, привіз речі, і ми до сутінків устатковували колиби. Після вечері зайшла бесіда про війну.

— Війна закінчиться, пани добродії, за два-три місяці, — заявив Данило. — Нині — вік розвою, народи порозумнішали. Ніхто вже не волить ходити навзгинці. Але про нас не забудуть, ще примусять розкопувати ці гориці — тут залізо, золото, срібло. Гуцулів перевищать, як шдіян. Як, Ксеню, вчитель побережник тлумачив цю акцію?

— Дайте спокій, стариня.

— Хтось-то бідкався: "Доме мій, домовино моя!" Таке й наше.— Крицяк потайки глипнув на молодиць, вдоволено осміхнувся і додав: —Та поки що не варто трудити голову, треба жити. Я певний, що війна скоро закінчиться.

— Дав би Бог! — хором підхопили молодиці.

— Клянуся, через два-три місяці помиряться.

Вночі Данило розштовхав котрусь із жінок і повів на горб. Вернулися хвилин за двадцять. Жінка простяглася біля молодиць, а Крицяк сів на нари смоктати люльку. Я несамохіть зітхнув.

— Не спиш, Ксеню?

— Зміна місця.

— І зі мною буває. Закуриш?

— Відвик.

— Ми з Яремою мало не розцілували Одарія за тютюн. Замолоду я мріяв стати ватажком опришків, завести срібну люльку...

— Ви?

— Атож. Та ми всі, Ксеню, цим перехворіли. Всі, як багатою ріднею, оточували себе пишнотами, отаманували, носили вбрання, розшите золотим позументом, кохали най вродливіш их дівчат, роздавали бідним панські маєтки.

— Про вас я ніколи не сказав би.

— Що ти про мене знаєш! Я мріяв стати невловимим хлопцем-щезником, який, не лишаючи сліду, переходить кордони, нині забавляється в Угорщині, завтра в Польщі, післязавтра десь у Румунії чи навіть у Туреччині. Я все мав, щоб стати таким щезником. Я й ходив так, як малювали опришків, так само прив'язував тесак до череса, опирався на дробовик...

Крицяків погляд, мабуть, став при цьому палким і проникливим, уста смакували зухвалу посмішку, в тілі вгадувалася готовність до наступу і оборони. Він і слова вимовляв, як гордовиті лицарі Чорногори: недбало, з неприродними крутими наголосами і закінченнями, з таємничістю лиха й злостивою м'якістю. Він казав к у т і ж замість крутіж, плови замість спливи, делінь замість д а л і н ь.

— Я справді мало вас знаю...

— Всі ми — відголоски опришків. Ми свавільні, нас чорти носять де треба й нетреба, часом підводимо громаду, а ламаємо голови — нас громадою й оплакують. Видно, люди завжди потребували бачити той особливий вир ід, з яким у пам'яті оживає історія.

"Он що! Цікаво, що я напатякав би, якби побавився з молодицею?"

— Відгомін опришківщини скріпляє душу гірняка. "Втішителю!"

— Ми — не розквітлий квіт нових повстань. Та життя намірялося невесело пожартувати з нами. Нічого, прийде і наш час.

— Ви, стариня, двоєдушний, як цимбаліст у старости на хрестинах.

— На більшу ласку я в тебе не заслужив! — образився Данило.

— Спіть. Я хворий і злий.

Перед досвітком з півночі долинув гул канонади. Я розбудив Крицяка.

— Що ж, стріляють, — сонно пробурмотів Данило. — Ми тут, вони там...

Вийшов Ярема.

— Війна.

— Одарій коли приїжджав?

— З місяць тому.

— Доглянь кобилу, Яремо. Я їду.

— 0й, не рипайся.

— їду. Ще цей Крицяк нутро вивертає.

— То через баб.

— Спробую добратися на ваш хутір.

— Але ж небезпечно? Я знизав плечима.

— Як не вигнанці, то втікачі, як не втікачі, то вигнанці... Доглянь коняку. В разі чого покинь на Крицяка.

З куреня вийшов Данило.

— Прощайте, стариня.

— Ти куди?

— До людей.

— Так нагло?

Крицяк зацькованими очима обдивився видноколо, махнув рукою й заховався в курінь.

В дорозі мене переслідували його очі. Його не виснажив голод, не сточили сумніви, він лиш забагато метушився порівняно з колишнім Крицяком, але очі говорили, що в ньому щось навіки надломилося, щось він таке знав, чого не знав ніхто.

Одарія не застав дома. Довелося довго переконувати хлопчат, що я "свій". Нарешті спровадили мене до зимарки, де ховався Горинь. Мовчун став говіркішим.

— Війна? — перший запитав він.

— Січуть м'ясо.