Доля «Оракула» - Сторінка 2

Зненацька хтось штовхнув Хаймана, він повернув голову і побачив одного з тих. Той буркнув пробачення, підморгнув по-змовницькому, нахабно і зник у натовпі.

У Хаймана одразу розболілася голова — певне, підскочив тиск. Настрій йому остаточно зіпсувався. Запитання Дайани тільки дратували, і вона зрештою перестала надокучати, ішла мовчки, опираючись на його руку.

«З ним щось діється, — подумала дівчина. — Ніколи ще він не був такий». Уздрівши величезний пластиковий козирок бару, сказала:

— Зайдемо?

Випивши бокал хересу, Хайман відчув, як йому од-лягло від серця. І це одразу вловила Дайана, її очі зблиснули радістю, усмішка освітила обличчя.

— Ти ж не знаєш, що сьогодні сталося… — почав Хайман, підводячи голову, — що було зі мною.

— А що? — Дайана подалася вперед, аж блузка на грудях росгебнулася. — Чого ж ти мовчав?

— Та… — Хайман озирнувся і, насупившись, замовк. — Потім, поговоримо потім, — сказав упівголоса. — Не оглядайся і будь весела.

Дайана миттю відчула небезпеку, вся напружилась і сиділа, як на голках. Намагалася вдавати веселу, але те виходило так комічно, що Хайман розсміявся.

— Ну, годі вже кривлятися, краще ходімо звідси.

Нахабство, з яким його переслідували ті два типи, обурило Хаймана. Якого біса! Мідні лоби, телепні з інтелектуальним рівнем горил!

Їдучи у вагоні монорейкової магнітної магістралі, що креслила над містом стокілометрову пряму, Хайман усе розповів Дайані.

— Тепер ти розумієш, яка ситуація, люба? І навіть вечора не дали провести спокійно, тварюки.

Повз вікно пролітали сліпучі ліхтарі, здавалося, вагон у шаленому леті пробиває купи світла і кучугури темряви, і це миготіння наче наелектризувало Хаймана — схилившись до своєї нареченої, він сипав їй у вухо своє обурення, свої жалі, і вона співчувала, справді ситуація склалася гостра, небезпечна, і хтозна, як знайти вихід з неї…

— І ти даси їм таку картку? — гарячим шепотом спитала Дайана. — Невже даси?

— А що ж вдієш? — знизав плечима Хайман. — Це ж мафія.

— Так, — замислено промовила Дайана, — від тих горлорізів можна чекати чого завгодно. І все ж таки… Уклякати перед насильством…

— Я боюсь передусім за тебе, крихітко. Помітила їхні пики? Забачивши їх, дитина не усміхнеться. Якщо я не поступлюсь…

Дайана підвела на нього повні тривоги очі. Так, це правда: щоб добитися свого, ці типи почнуть убивати або калічити Хайманових близьких, рідних. Затягуватимуть петлю, доки жертва не задихнеться. І все ж таки…

— На коли ти їм пообіцяв?

— Сказав, що в нас не всі дані про його дружину,

— А до чого тут вона?

Хайман злегка торкнувся губами її щоки.

— Ти ось ще не дружина, та й то впливаєш на моє життя! Уяви собі: після сімейного скандалу чоловік сідає за кермо машини…

Дайана пригорнулась до нього, заглянула в очі.

— Ми ніколи не будемо сваритися, правда? На світі й так багато зла…

Хайман ствердно кивнув. Деякий час обоє мовчки спостерігали за вогнями міста — воно поволі оберталося, як гігантська розцвічена карусель.

— І все ж таки мусимо щось зробити… — обізвалась Дайана. — Мене обурює насильство!

Хайманові здалося, що очі її зблиснули електричним розрядом.

— Ну, що ми можемо зробити? Порадь.

Дівчина повернулася до нього і наче обпекла поглядом.

— Найперше, давай попередимо того діяча…

— Колверта? Вони ж пильнують його, підслуховують телефонні розмови.

— А ми не по телефону. Давай під’їдемо. Адреса є?

Хайман дивувався з її рішучості, це було для нього щось нове й несподіване. Отака тендітна…

Помітивши, що він вагається, Дайана почала умовляти і то з такою переконливістю, з таким завзяттям, що Хайман усвідомив: це та хвилина, коли можеш стати або мужчиною, якого полюблять на все життя, або ганчіркою, яку презирливо відкинуть.

— Гаразд, їдьмо, — сказав якомога твердіше, хоч їхати до того Колверта йому хотілося не дужче, аніж стрибати в крижану воду.

Дайана міцно стиснула його руку:

— Я знала, що ти не боягуз!

Вона пашіла якоюсь дивовижною силою, і це Хайман відчував фізично. Вагання наче вітром здуло, небезпека почала здаватися не такою вже й страшною. Та що це вони взяли собі в голову, ті нещасні горили? Не буде, не буде по-їхньому!

З монорейкової залізниці пересіли на метро І пронеслись попід містом ще кілометрів з двадцять — до кінцевої зупинки. Вихопившись на поверхню, сіли в таксі й помчали тихими вуличками приміської зони. Світло фар вихоплювало з темряви ажурні паркани, за якими товпились дерева та біліли котеджі. Хайман приглядався до номерів на хвірточках, вілла Колверта наближалась з кожною хвилиною, коли раптом по них ударили снопи світла, і якась машина загородила дорогу. Таксист різко загальмував — Дайану і Хаймана кинуло до спинки переднього сидіння.

— Можна б трохи легше, — пробурчав Хайман, підтримуючи свою наречену за плечі. — Тобі дуже боляче?

— Нічого, — скривилась Дайана, — я, мов бейсбольний м’яч…