Довженків світ (1971) - Сторінка 4

«Що з тобою?»

«Там напали були на мене… Я одного повалив, другого, а ті таки насіли і били по морді».

«Хто ж вони?»

«Не розгледів. Тільки, думаю, що шоферня з трудовиків».

«Чому — шоферня?»

«Бо кулаки бензином пахли».

Всякі історійки, народні анекдоти, короткі, з життя вихоплені новелки — він знав їх безліч. У його передачі вони набували якоїсь особливої художньої опуклості й значимості. Все це були фрагменти його майбутніх творів, сюжети оповідань, майже викристалізуваних, багато з яких, на жаль, так і зосталися незаписаними.

При всьому багатстві власної фантазії Довженко, проте, не покладався лише на неї, а завжди віддавав перевагу почутому з народних уст, почерпнутому з гущі народного життя.

Народність — це, видно, була та якість, яку він найвище цінив у мистецтві. Чудовим свідченням цього є його власні твори, його кіноепос. Зате найменша фальш, будь-який різновид хуторянської обмеженості, псевдонародність мали в особі Довженка свого нещадного висміювача.

Одного разу зустрічаю його на вулиці; йде сердитий, виявляється, щойно дивився виступ якогось ансамблю.

— Що вони роблять з народними танцями! Перетворили їх в якесь радєніє… Гопак танцюють, наче змагаються, хто дужче гупне, б’ють в землю так, ніби завзялися пробити земну оболонку. — Він тут же на вулиці показує цей процес, тупаючи по асфальту ногою. — А «перепляс»? (він знову показує, притупуючи ногою). Наче один каже: «Я дурний», а другий: «А я ще дурніший…»

Артистизм у найкращому розумінні був властивий його вдачі, мистецтво було його рідною стихією, але він ніколи не перетворював його в самоціль, воно було для нього тільки формою служіння народові.

Пам’ятаю, завітав він якось до Спілки письменників України. Зайшла мова про творчість, про драматургію, про нову комедію одного молодого автора на колгоспну тему.

— Ви читали, Олександре Петровичу?

— Читав.

— Яка ваша думка?

— Та так, нічого. Там навіть гумор є. Тільки не справжній він якийсь. Схожий на отой цвітастий горошок, що ним, знаєте, колись посипали пасочки на великдень. Отакий гумор-горошок…

Подумав і після паузи:

— А взагалі я принципіально проти того, щоб зараз писати комедії про колгоспне село (це було невдовзі після війни, і село переживало тоді ще великі труднощі). Час для колгоспних комедій, по-моєму, ще не настав.

Можна було згоджуватись чи не згоджуватись з його міркуваннями,— особливо знаючи, що в своїх оцінках він часом бував надто емоційним, але кожного, хто його тут слухав, не міг не вразити цей несподіваний хід думки: вибір жанру для нього не є чимось довільним і випадковим, твір своєю художньою формою повинен цілком відповідати основному — змісту народного життя.

Орлиний політ думки, крилатість — без цього неможливо уявити собі Довженка. Художник широких обріїв, найсміливіших задумів, він з рідкісною повнотою втілив у собі характерні риси радянської людини-творця, риси самого народу, пробудженого соціалістичною революцією до активної історичної творчості.

Народ з його мудрістю, з красою його душі, з його глибокою людяністю і здатністю на подвиги в ім’я сьогоднішнього і в ім’я майбутнього — цей народ був головним героєм його фільмів. Згадайте п’єсу «Потомки запорожців», чи «Щорса», чи «Поему про море», цю лебедину пісню Довженкову. Твір будується як дума народна, як фільм-симфонія, і ми сприймаємо його саме так. При всій різноманітності художніх засобів твір полонить глядача своєю внутрішньою цільністю й наскрізною поетичністю. Влучність і глибинний підтекст діалогів, неперевершеним майстром яких був Довженко, об’ємність і опуклість образів, що нерідко сягають сили художнього символу, поєднання буденності й крилатості, навіть умовність деяких епізодів — усе це органічно зливається в єдину реалістичну картину народного життя. Художник побачив саму епоху в її найсуттєвішому вияві — в героїці, в бурхливій красі будування, в подвигах своїх сучасників.

Довженко був справжнім співцем нового світу, поетом комунізму, провидцем зоряної ери людства. З виру визвольної революції вийшов він, як і Микола Куліш, Павло Тичина, Василь Блакитний, Юрій Яновський, Лесь Курбас, як ціле покоління митців, що піднесло українську культуру на рівень значення світового. Як пасували до його настроїв, до його світовідчування тичининські рядки, що їх він повторював з глибоким почуттям:

Гукнем же в світ про наші болі!
Щоб від планети до зорі
Почули всі пролетарі,
За що ми б’ємся тут, у полі…

Адже й власне життя його було полем битви, битви за людину, за її гідність, за її майбутнє.

Майстер крупного образу, місткого поетичного символу, він писав по-гоголівськи сміливим і розмашистим пензлем, художні образи його яскравіють нам як добірні плоди, як червонобокі яблука, світять вони з екрана незвично й вражаюче.

Художник творить своїх героїв — принаймні найзначніших — по образу й подобі своїй. І якщо Довженко не терпів персонажів сіреньких, дрібних, людей-нулів, нудних пересічностей, а творив натури могутні, яскраві, титанічні духом, то це тому, що й сам він був такий. На дорогах історії такі, як він, ставали народними трибунами, пророками, мандрівними співцями, що витворювали нетьмарні полотна героїчного народного епосу. В новітні часи він міг стати серед загалу диваком, але не став,— усе ж надто багато в житті поетів душею, вони розуміли Довженка, ловили кожне його слово на студіях, у творчих колективах, вони юрбами ходили за ним у Каховці серед її гарячих, розтовчених будовою пісків.