Довженків світ (1971) - Сторінка 5

Каховка була його любов’ю Він любив її молодість, будівничу енергію, любив людей, що витворювали красу нового життя. Довженко був своєю людиною тут, на берегах Дніпра, серед будівничої веремії, часто приїздив сюди, жив тут місяцями.

Якось я зустрів його увечері в Каховці біля готелю. Олександр Петрович сидів на лавці, перед ним за розритими котлованами, за піщаними кучугурами грала музика, веселилася молодь. Це було в ранній період будівництва, коли водогін лежав просто зверху, по виноградниках, а молодь настеляла дошки на піску, щоб можна було танцювати, не в’язнучи в ньому. Довженко щойно прибув, добувався сюди степами, він сидів запилюжений, обвітрений і помітно притомлений з дороги, хоч у настрої втома не почувалась.

— Ось тут життя. Ось тут відпочиваю душею…

І згодом:

— Яку репліку оце сьогодні почув… «Товариш провірений, а працювати не може…» Не вміє тобто. Як сказано, га?

Видно було, що справді він тут відходить душею після міських шарпанин, наснажується творчо, дивлячись на це молоде місто, на його енергійних, життєрадісних будівників, що з’їхалися сюди з усієї країни. Про Дніпро — велику ріку свого народу, про Нову Каховку він запише згодом у своєму щоденнику, що вона стала батьківщиною найдорожчих його почуттів. Їй він проспівав свою лебедину пісню — «Поему про море».

Каховські будівники високо цінили художній смак Олександра Петровича, з пошаною ставились до його порад і деякі з них назавжди втілились в архітектурному оформленні міста. Мабуть, колись тут йому буде поставлено пам’ятник.

Літа брали своє, здоров’я підупадало,— давалося взнаки нервове, до краю напружене творче життя. «Вечоріє мій день…» Скільки болю і смутку в цих словах людини, яка ще далеко не вичерпала себе, далеко не все здійснила із своїх багатющих задумів.

Довженкові ніколи не зраджувала мужність, про свої хвороби він не любив говорити, і коли в останні роки приїздив на Україну, то тільки по смутку в його очах, по несподіваній задумі, яка напливала на нього раз у раз, можна було догадатись про ту вечірню тривогу, яку він уже носив у собі.

Якось приїхав до Києва у дні золотої осені, в неділю були ми за містом, десь у тих місцях, де згодом виросте селище Конча-Озерна. Перед тим він прочитав сценарій «Партизанської іскри», наставив галочок на полях, була розмова про ті галочки, а потім, пообідавши під деревом по-дорожньому, ми довго блукали луками, де так прозоро було і над озерами стояв уже світлий осінній супокій. Ось він зупинився, простоволосий, над урвищем, в чорнім пальто, з паличкою в руці, і задумливий погляд його спрямований кудись далеко. Не піддатна літам стрункість постави, розумні, іскристі очі, над високим чолом — непокірна, довженківська, зовсім біла, аж сяюча, сивина. Таким він запам’ятався.

Павутиння зависло на похилених травах, успокоєно застигла в озерах, покритих лататтям, осіння вода, на далекім узліссі в променях сонця горять-палахкотять дуби яскравим багрянцем. Оті дуби, і луки, і копиці сіна, освітлені скупим осіннім сонцем, мабуть, нагадали йому краєвиди дитинства, рідну Десну, все дороге, найдорожче.

— Тут би кинути якір…

Без сосницьких духовних наснажень, без місячних ночей Придесення не було б Довженка-митця, принаймні такого, яким його знають народи. Світ дитячої чистоти і святості, що з такою силою вибухнув у «Зачарованій Десні», він носив його, виявляється, в собі ціле життя, від батьківської Сосниці починалась його дорога до планети, до людства, про яке він так напружено думав, для якого так самовіддано й натхненно творив.

* * *

Досі є на Чернігівщині, висить на мотузяних вервечках в простій селянській хаті та саморобна, потемніла від часу колиска, що виколисала Довженка.

На білій стіні цієї звичайної української оселі (перетвореної нині в музей), в досить гармонійному сусідстві з чепурною солом’яною стріхою вилискує бронзове литво барельєфа з гордим орлиним профілем людини, про яку нині кажемо: славетний син України. Один з найбільших художніх геніїв сучасності.

Двох геніїв дала нашій культурі Чернігівщина, двох дивовижних художників послала вона в мистецьке життя XX віку — Тичину й Довженка. Тичина й Довженко — це тема, яка ще жде своїх дослідників. Автор «Сонячних кларнетів» і автор «Землі» — які різні творчі індивідуальності, і водночас як багато між ними спільного. Обидва припадали до невичерпного джерела, що ім’я йому поетична творчість українського народу, обидва постали в новітніх часах як нащадки й продовжувачі могутнього духу творців народних дум, героїчного козацького епосу, як новітнє перевтілення тих мандрівних гомерів, чиї імена губляться в туманах минувшини, десь на розпуттях історії. Творчість одного й другого піднеслась на гребені революції, в атмосфері весняного пробудження народних сил, і характерно, що обох їх — хай і в різний час і в різних поетичних видіннях — приваблювала космічна тема, виявляючи устремління сучасної людини в майбутнє. Поетика одного й другого свіжа, розкішна, незвичайної яскравості, і спільним для неї джерелом є саме світовідчування народу. І що ріднить їх, Тичину й Довженка, високість їхніх помислів, музика їхньої творчості, саме небуденне її звучання, де весь час гармонійно єднаються і бетховенські оди радості і високий трагізм, і щось чисте, оте яблуневоцвітне, мовби навіяне дівочою піснею. Творчість обох — то спів самого народу, його дума, екран душі.

Мистецтво Довженкове, його поетичний світ зараз вивчають, досліджують кінознавці різних країн, різних народів. Він майстер, що носив у собі мовби цілу кіноакадемію. З найсміливішого лету думки, з інтуїції, з багаторічного досвіду народжувалися його мистецькі відкриття. Пригадую, як вразив він одного разу, ділячись роздумами, що їх він, видно, довго виношував і, зрештою, сформулював як «закон художнього сусідства». Йшлося про художню гармонійність, суголосність і взаємопосилення образів у творі, які, навіть контрастуючи, не повинні заперечувати один одного, а тим більше самознищуватись, що часом трапляється там, де авторові зраджує художницьке чуття.

Сьогочасна світова культура небагато може назвати митців такого широкого дихання, такої дерзновенної мислі й сміливості шукань, які були притаманні Довженкові. Самою своєю природою він відкривач, експериментатор, утверджувач нового, митець, чиї твори, будучи гостро сучасними, водночас були мовби призначені для майбутніх поколінь,— до них, до найдальших прагнув він донести пристрасті людей свого часу, шквали епохи, її грози, інтелектуально-філософську напругу. Довженко — не однотонна текуча мелодія, він всеохоплюючий, універсальний в найкращому понятті, весь у бурях драматизму, в зіткненнях, у борінні найпотужніших соціальних сил епохи. Довженко володів щасливим даром жити в стані постійної творчої закоханості, бачив окремі явища в контексті всієї народної історії. З тих він митців, які, осягаючи поглядом життя народів і людство в цілому, не гублять у ньому окрему особистість, понад усе ставлять самоцінність і вершинну красу людини.

Творчість Довженка засвідчує нам силу переконань, силу ідейних, моральних, філософсько-естетичних ідеалів художника. Мистецьку самобутність його творів не зрозуміти у відірваності від того національного народного грунту, соками якого вони живились, з якого так буйно виростали.

«Далека красо моя!— звертається він до Десни та й не тільки ж до неї. — Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах…»

Сонцем рідної України напоєні його найкращі творіння — і ті, що належать до сфери кіно, і ті, що стали класикою українського красного письменства. Дивляться з екрана золоті, повні живого цвіту, соняшники, цвітуть, не перецвітають. Б’ється героїчний Арсенал, коні мчать сніговою рівниною серед степових просторів, і жінки стоять край села, чекають не дочекаються рідних своїх, «як у пісні чи у старовинній думі».

«— Гей ви, коні наші бойові!— голосно гукає перший номер.

І здається — відповідають коні:

— Чуємо!.. Чуємо, господарі наші! Летимо всіма двадцятьма чотирма ногами!»

Мчать екранами в майбуття довженківські коні, і нема їм впину, копитять простори, шалено зриваючи сніг, несуть творця свого в розкриті обійми вічності, в життя, якому не буде кінця.

Квітень, 1971