Друга планета - Сторінка 36

—Я пролізу, Віть’ю!— ухопив мене за руку, благає: — Я запам’ятав оте дерево.

—Яке дерево?

—Воно росте біля фабрики. Над огорожею. Мені перебратися через дріт по гілках — раз плюнути. Ти ж знаєш, як я по деревах лажу!

—Знаю. Бачив не раз. Перелітає з гілки на гілку, мов птах.

—Ну, перелізеш… А далі?

—А далі проберусь на фабрику. І всиплю з мензурки в куб із фізіологічним розчином. Там же охорони немає — варта лише зовні!

Що нема, то нема. Я сам бачив, коли ми ходили на фабрику.

—А ти знайдеш той куб?

—Знайду! Він на другому поверсі. Як іти коридором, то другі двері праворуч.

Ну й пам’ять у Жорки! Я нізащо не запам’ятав би.

Поговорили ще. Про те, як було б здорово, аби й справді вдалося насипати. Тисяча агресорів одразу — та вони не те що оту фабрику рознесуть, а й усе їхнє місто! Хай би оранги на власній шкурі відчули, що таке агресія. Хай би попробували! Враз, мабуть, забули б про панування над світом…

Вища раса! Куди ж пак!

Жорка так запалився, що хоч зразу біжи за мензуркою. Та я його остудив:

—Ти що? Нам зараз і кроку ступити не дадуть. Треба чекати, поки тітка Павлина повернеться.

—А як не повернеться?

—Повернеться!— аж закричав я на Жорку.— Чуєш, повернеться!

Жорка й образився. Надувся, на мене й не гляне. Ну, і не дивися, коли ти такий! Коли тобі тітки Павлини не жалко. Бач, ще нічого не відомо, а він уже: не повернеться…

А потім прийшла тітка Павлина. І згадав я про розмову із Жоркою лише тоді, як тітка Павлина пішла спати. Тому й вирішив поговорити з нею про це вже уранці.

Ліг і одразу ж заснув.

* * *

Прокинувся од того, що хтось мене торсав.

—Віть’ю… Віть’ю…

Схопився — якась темна мана. Аж серце зайшлося.

—Віть’ю, це я… Жорка.

А хай тобі, отак налякав!

—Ти чого?— спитав сердито: спати хотілося, аж очі злипалися.

—Віть’ю, ходімо.

—Куди?

—По мензурку.

Тут я одразу все й пригадав: усю нашу вчорашню розмову.

—Ти що?!

А Жорка одне:

—Ходімо, Віть’ю, ходімо!

—А може, хай іншого разу?

—Не можна іншого — треба зараз!

Я ще трохи почухмарив чуприну: так не хотілося з постелі вилазити. І потім: хто його зна, чи вдасться до тієї фабрики благополучно добратися. Ану ж наскочимо на патруль! Що ми тоді?..

—Ти, може, Віть’ю, боїшся?

—Я боюсь?.. Я?!

Скочив із ліжка, сорочку — р-раз!— штани — р-раз!

—Пішли!.. Тільки не пищати, як попадемося!

—Я не пищатиму, Віть’ю!

Прокралися до тітчиного кабінету, намацали у темряві холодильник. У мене була ще надія, що тітка замкнула його на ключ і тоді нам, хоч-не-хоч, доведеться повертатись в постелі…

Не замкнула! Ще й ключ стирчить у замку! Ну, й роззява ж, тітка Павлина!..

Взяв мензурку, зачинив холодильник.

Спустилися по сходах, вийшли на вулицю. Постояли, прислухаючись. Тиша, ніде й не шелесне. Будинки стоять, мов понімілі, а небо аж переливається сріблом. Жодної тіні, в разі чого ніде буде й сховатися.

—Вулицею не можна,— Жорка до мене.— Підемо дворами.

—А як хто прокинеться та вигляне?

—Не вигляне… А по вулицях патрулі вештаються…

Ну, дворами, то й дворами. Тут і справді не так помітно; дерева повсюди і тіні під ними. Ми й перебігали — од дерева до дерева. А то й перелазили через муровані стіни. Отак і місто скінчилося. Зачаїлися під останнім будинком, а попереду — поле і фабрика. Велетенський куб, обнесений колючим дротом.

—Он дерево, бачиш?!— гаряче шепоче Жорка на вухо.

—Де?

—Та он!.. Правіше дивися!..

І справді, росте над самісінькою загорожею — як його оранги досі не зрубали. Височезне, кроною майже до стін фабрики дістає.

—Залізеш?

—Залізу!.. Давай мензурку. Я піду, а ти тут почекай.

Еге, це щоб я товариша кинув! Ні, так у нас, Жоро, не вийде! Якщо й чекатиму, то лише під деревом.

Жорка не став сперечатися:

—Полізли?

—Полізли.

Опустилися на лікті, поповзли. В небі жодної хмарки, і видно навкруг — не треба й прожектора. А на зораному полі хоча б тобі бур’янина!

—Це вони спеціально зробили, щоб ніхто підкрастися не зміг,— шепоче Жорка засапано.

Перепочили трохи — і знову вперед. Ріллі, здавалося, кінця-краю не буде…

Х-ху, нарешті добралися! Лягли під деревом, геть знесилені. Добре, що тут хоч тіні трохи є, не так помітно, як на отій клятій, ріллі.

—Віть’ю, давай!— сказав Жорка, одсапавшись.

Узяв мензурку, затис у зубах.

—Жоро, ти ж гляди, обережніше!— Мені вже страшно за нього.

Уже й не радий, що погодився. Лежали б зараз у ліжках і лиха не знали.

Жорка лише головою кивнув. Далі примірився, ухопився за гілляку і зник одразу ж у гущавині.

Помітив його вже аж під фабрикою. Чорна постать на фоні сірої стіни застигла й не зворухнеться.

«Давай же, давай!» У мене аж кулаки стиснулися од хвилювання. А світло довкола, а тиша — така моторошна, що потилиця терпне.