Друга планета - Сторінка 38
- Дімаров Анатолій Андрійович -І затрусився в німому плачі…
А я забився в куток. Відчував себе таким винним, таким…
«Я теж піду в оту клітку,— думав похмуро.— Сяду з Жоркою поруч, хай нас разом і кидають…»
—Що ж,— сказав потім татко,— пожурилися, і годі. Треба діяти! Павлино, я знову піду в палац, а ти пильнуй за Ван-Геном.
* * *
Татко повернувся аж надвечір.
—Все так само… Але я дещо надумав.— Обличчя у татка вольове й рішуче, він дуже схожий зараз на тітку Павлину.— Ми будемо Жору визволяти. Силою… Ще подивимося, чия візьме!
У тітки Павлйни очі одразу так і загорілися: їй їсти не дай, аби тільки з кимось повоювати! Навіть Ван-Ген — і той ожив. Підійідов до татка, жадібно слухає. Ну, а про мене й говорити нема чого! Та я за Жорку у вогонь і у воду!..
—Ви знаєте, що незабаром свято цвітіння держи-дерева?
Знаємо. Будь воно прокляте, оте їхнє свято!
—А що цьому передує, ви знаєте? Ні, цього ми не знаємо.
—Я сам про це довідався лише сьогодні… В переддень свята влаштовується бучний бенкет. По всій країні. Всі оранги обжираються і впиваються до нестями…
— І сторожа?
—Сторожа навряд… Хоча, мабуть, не втримається од спокуси сьорбнути і собі цього пекельного трунку. Та на це не будемо покладати надії. Для сторожі я прихопив дещо інше…
Тут татко підійшов до столу, обережно дістав з-під поли якийсь довгий пакунок.
—Що це?
—Зараз побачите.
Став розгортати — так обережно, наче там було повно гадюк.
—На жаль, мені не вдалося дістати більш ефективної зброї. Та я думаю, що обійдемось і цією…
—Стріли!— вигукнули ми.
—Так, стріли… Обережно, тут смертельна отрута!
Ми й самі вже це бачили: на кінці кожної стріли була гостра колючка. Із держи-дерева.
—Але ж у нас луків немає!
—А ви їх натягнете, ті луки?— спитав насмішкувато татко.— Ви бачили, які у них луки?
—Луки можна зробити,— тихо мовив Ван-Ген. Він уперше за весь час обізвався, і ми аж здригнулися. Погладив ніжно стріли.— Луки я зроблю, було б з чого.
—Ну, за цим діло не стане!— вигукнула тітка Павлина.— Вітю, збігай на кухню по ніж!
Я з усіх ніг метнувся на кухню. Вибрав найбільшого ножару — гострющого, наче бритва.
—Оцей?
—Буде й оцей.— Тітка взяла в мене ніж, провела пальцем по лезу.— Ви тут побудьте, а ми з Вітею за одну мить…
—Не попадіться на очі орангам!
—Не попадемося!— відповіла весело тітка. Махнула ножем, як мечем: — Вітю, за мною!
У дворі росло кілька дерев. Тітка підійшла до наймолодшого, з тонким стовбуром:
—Залізеш?
Замість відповіді я одразу ж подерся на дерево.
—Тримай!— подала мені тітка ножа.— Вибирай, щоб прямі були й не дуже товсті.
Я і став вибирати. Одну гілку зрізав, кинув донизу… другу… третю… четверту…
—Годі!.. Ти що, все місто озброїти хочеш?
Обчухрали гілки, занесли в будинок. Ван-Ген одразу ж коло них заходився: з обох кінців понадрізував, поробив насічки, а тітка вже несла довгий шнур із міцнющої нитки.
—Витримає?
—Витримає!
Не впізнати зараз Ван-Гена: очі блищать, рухи точні й впевнені. Змайстрував один лук, взявся за другий. Татко вклав у готовий лук важку стрілу, натягнув тятиву, цілячись у двері.
—Далеко не полетить,— сказав із жалем.— Стріла забагато важить.
—А нам далеко й не треба,— відповіла тітка Павлина.— Що ми, не зуміємо підкрастися?
—А поцілити?
—Дай сюди!
Тітка Павлина одібрала в татка лук, навісила на двері манюсінький клаптик паперу. Одійшла в інший кінець кімнати, прицілилася.
—Гляди, в нас не влуч!— сказав татко глузливо.
Тітка Павлина лише брови звела. Одпустила тятиву — стріла свиснула, вп’ялася у двері.
—Ур-ра!— закричав я щосили.
—Тихше, шалапуте!— Татко підійшов до дверей: стріла пробила папірець точно посередині. Посмикав стрілу, спитав зачудовано: — Де ти навчилася так влучно стріляти?
—Десь та навчилася,— відповіла скромно тітка.
А я пригадав величезний лук, що висів у неї вдома.
Тим часом Ван-Ген упорався з луками. Я вибрав найкрасивіший, попросив у татка:
—Можна й мені стрельнути? Хоч разок!
—Не можна!— відповів твердо татко.— І так одну стрілу зіпсували.— Загорнув стріли в пакунок, сховав до сейфа, а ключ поклав до кишені: щоб я, мабуть, не дістав.— Якщо вже так свербить постріляти, змайструй собі кілька стріл та й стріляй, скільки хочеш. До речі, це тобі не завадить: хоч трохи руку наб’єш.
Я й стріляв кілька днів: з ранку до вечора. Знову лазив на дерево, вибрав кілька гілочок, щоб рівні були й тоненькі, знайшов дротину для наконечників, ще й нагострив.
Під кінець так набив руку, що не мазав жодного разу.
Ну, начувайтеся, оранги!..
* * *
Тим часом надійшло свято. Все місто прикрасили прапорами із свастикою, гаслами, портретами Оранга Третього, зображенням держи-дерева: на гілці з отруйними колючками — чорна квітка. В усіх будинках варилося та смажилося, збуджені оранги, голосно перегукуючись, тягнули величезні бутлі з пекельною рідиною.