Друга планета - Сторінка 39

—Незабаром розпочнеться,— сказав нам татко: він забіг на хвилинку, щоб дати останні вказівки.— Усе приготували?.. Харчі не забули?..

—Не забули. Ти сам, гляди, не впийся!

—Мені пити не можна. Не забувай, що я повинен записувати кожне слово Оранга. Отже, до вечора…

Тітку Павлину теж запрошували на бенкет до палацу, але вона прикинулася хворою. Тоді звідти приволокли запечену антилопу, величезний бутель із рідиною — подарунок самого Оранга…

—Жаль, що не можемо взяти з собою усю,— зітхала над антилопою тітка.— Хтозна, скільки доведеться бути в дорозі.

Відрізала стегно, загорнула у бактерицидну плівку — тепер м’ясо хоч і місяць в ній буде — не зіпсується, запхнула до набитого з верхом рюкзака.

Ми вирішили втікати не в той бік, з якого нас привезли, а в протилежний — у гори. Бо в долину годі й думати спуститися: повсюди височезна чотирьохсотметрова стіна, один хід лишень і є, що ним користуються оранги, але він пильно охороняється. До того ж, якби ми навіть перебили всю сторожу й прорвалися в долину, нам все одно не вдалося б перебратися через неї. Там, у високій траві, причаїлося держи-дерево. Не даремно ж оранги, вирушаючи туди, брали з собою побільше істот: щоб було чим відкупитися…

Тож ми вирішили податися в гори. Там теж була стіна, не нижча од тієї, що спадала в долину, але татко з Ван-Геном, які вже там побували, твердили, що в ній є кілька тріщин, промитих водою. Куди вони ведуть, чи можна по них вибратися аж угору, татко й Ван-Ген не знали, але в нас не лишалося іншого виходу.

—Виберемося!— запевняла тітка Павлина.

Вона вся аж кипіла. Ходила з кімнати в кімнату, войовниче співала:

Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!

Тепер нам лишалося тільки чекати, поки повпиваються всі оранги.

Я щохвилини вибігав у двір, дивився на обрій. І мені щоразу здавалося, що звідти витикаються хмари.

—Вже повзуть!— вривався в будинок.

—Гляди, зливи не наклич!— остуджувала мене тітка Павлина.— Бо тоді попливемо без пересадки — прямо в долину…

А місто тим часом поринало в бенкет, в якусь дику оргію.

Спершу оранги пиячили в будинках. З кожного вікна долинало глухе ревище, тупіт і брязкіт. Потім їм стало тісно в кімнатах — вивалили на вулиці. З бутлями, з куснями м’яса, самці й самиці, дорослі й малі, всі в коричневій формі, пожмаканій, забльованій, подертій. Вони горлали, вищали, стрибали, били порожні бутлі об бруківку, всіваючи вулиці товченим склом, реготали й плакали, обіймалися й билися, падали, запаморочені алкоголем, і їх ніхто не піднімав, по них товклися ті, що трималися ще на ногах.

Більш огидного видовища мені ще не доводилося бачити.

Лише коли зайшло сонце і з заходу посунули хмари, поволі закриваючи срібне сяйво у небі, на вулицях стало стихати. Ті, що все ще якось трималися на ногах, поповзли одсипатися до будинків, решта ж сопіла, хропла, стогнала прямо на вулицях. Лежали покотом: і старі, і малі.

—Панівна раса!— бубонів з огидою Ван-Ген.— Володарі світу!

Дивився на непорушні тіла з такою ненавистю, що аби міг — усіх знищив би!

—Де ж це твій тато? Чи не загуляв у палаці?

Переставляв з місця на місце рюкзаки, кілька разів заходжувався натягати на лук тятиву.

—Заспокойтесь, Ван-Гене, він от-от появиться,— вмовляла його тітка Павлина.— Все одно ж іще рано.

А я Ван-Гена розумів. Мені й то, як подумаю, що Жора оце зараз у клітці сидить, стає якось аж недобре.

Зірвався і біг би…

Аж ось і татко.

—Ну, все!.. Ледве вирвався.

—Чого так довго?— тітка з докором.— Ми вже хтозна-що передумали!

—Та кажу ж: не міг ніяк вирватись! Оранга потягло на щиру розмову. Ледь одчепився.

—Ніхто не помітив?

—Начеб ніхто… Ви вже зібралися?

—Давно. Чекали тільки на тебе.

—Тоді рушили. От лише стріли дістану.

Вийняв пакунок, дав по дві стріли кожному.

—Обережно тримайте, щоб не дряпнутися. Стріляти лише в крайній необхідності. Ми йдемо не вбивати, а визволяти Жору.

—А коли погоня?

—Тоді буде видно… Пішли!

Рушили: Ван-Ген попереду, за ним — татко, тітка Павлина і я. На вулиці темно, хоч в око стрель! Небо у хмарах, аж чорне. Йдемо, перечіпаємося через орангів, що лежать повсюди, мов трупи.

Зупинилися аж за крайнім будинком — перепочити. Бо рюкзаки, спершу наче легкі, ставали все важчими й важчими.

—Отже, так,— сказав татко, коли ми перейшли усе поле й зупинилися під дротом.— Рюкзаки лишимо тут, бо вони нам заважатимуть. Ми із Ван-Геном підемо трохи попереду, а ви нас прикриватимете. І глядіть: до воріт як підходитимемо, щоб ніщо й не шелеснуло!

Поклали по стрілі на луки, пішли вподовж дроту. Татко з Ван-Геном ледь мріють попереду, так темно довкола. А я усе думаю: а що, як варта додумається ввімкнути прожектори? Жаль, татка про це не попередив, а тепер уже пізно.

—В них прожектори,— кажу тітці Павлині.

—Тс-с-с!— тітка сердито.