Думки проти течії - Сторінка 3

Отже, в особі Меженка масовізм придбав собі і «правого».

А хіба сильний громадський діяч Ол. Дорошкевич, висловлюючись образно, не запропонував уже Пилипенкові свою широку ерудицію і послуги теоретика на місце дитячого «лепету» щупаків? Бо ж коли ми всюди підтримуємо цю корисну для радянської республіки людину, то це зовсім не значить, що ця людина мусить підтримувати наші погляди на мистецтво.

Таким чином, ми бачимо, як активна молода українська інтелігенція, з причин диференціації, відійшла від того ізольованого пункту, що над ним маячила вивіска: «праві». Звичайно, вона й надалі має тенденцію гуртуватись до певної міри окремо, але вже тепер її світогляд буде визначатись у великій мірі ідеологічним станом тих «нових суспільних сил», що їх, зі слів Зерова, «покликано ліквідацією старого ладу».

І коли тепер ми підійдемо до літератури, то треба сказати це:

— Оскільки серед «нових сил» у галузі мистецтва намітився поділ на два табори, остільки, природно, і вона, інтелігенція, активно ставиться до цієї боротьби, остільки й вона підтримує тих чи інших.

Отже, вияснивши природу цих двох сил, ми таким чином і вияснимо, хто із цієї інтелігенції відіграє позитивну, а хто негативну роль. Дана коротенька розвідка й допоможе нам зрозуміти, що поняття терміну «найправіші кола», в силу складних громадських процесів, утратило і свою колишню ясність і відповідно ускладнилось. Ми сподіваємось також, що нам, кінець кінцем, удасться доказати, як легковажно ставляться наші опоненти до нашого майбутнього, раз у раз жонглюючи цим терміном.

Дві сили

Услужливый медведь
опаснее врага.

Воістину. Але справа, звичайно, не в цій шляхетній тварині.

Мало не всі літературні «масовики», як і поважний Ол. Дорошкевич, наївно думають, що ми в своїх статтях виходили, головним чином, із «етичного критерію». Всі вони так чи інакше натякають нам, що ми ухилились від марксизму. Багато з них і тепер підходять до Хвильового й потихеньку йому нашіптують:

— «Знаєте… тільки жаліючи вас, мовчу. Ну, борони Боже, примусять десь виступити з приводу вашого «Камо грядеши». Камня на камні не залишиться».

Таке зворушливе відношення до нас ми спостерігаємо на кожному кроці. Але чим ми з’ясовуємо його?

О, тут багато причин. Отже, перечислимо деякі з них. Перша — недостача «пороху». Багато є бажаючих «осадити» нас, але, бачите… ліньки поритись у книжках. Для всіх ясно, що ми десь помиляємось, а саме де? — чорт його знає. Власне, і видно нашу помилку, та тільки ж треба обгрунтувати свій доказ. Друга — це наша патетика. Ой, який він наївняк: «загірні комуни», каже, ну, це ж ясно — романтика. Треба буде пожаліти його. Третя — це відношення до самих себе. Ми ж такі небесні ангели. Прямо те, що французи звуть рrudеrie². Ну, як він може про нас говорити таке? Чудак!.. Треба попередити його.

Єсть і четверта, і п’ята, і десята причини. Та досить.

Але ми пропонуємо говорити відверто й не шушукаючи, бо тепер іде боротьба не за портфелі, а за пролетарське мистецтво (пролетарське не в розумінні пролеткультівському, а в розумінні марксистському).

Відповідна резолюція ЦК РКП у третьому пункті говорить про вихід «із громадських глибин нових ідеологічних агентів буржуазії», що так чи інакше проявлять себе в літературі. Але ні до цього пункту, ні до інших пунктів цієї резолюції ми ніколи не підходили так, як підходить ідеолог масовізму С. Пилипенко.

Як він провіряє свою ідеологічну лінію в мистецтві?

Скликає пленум «Плугу», припустім, зачитує там згадану резолюцію, порівнює її зі своєю плужанською платформою, згадує кілька книжок із селянської бібліотеки, почервонить «червоним» віршем на післяпленумних вечорницях, на тому й кінець.

— Мало?

— Малувато!

«Класова природа мистецтва взагалі, і літератури зокрема, визначається в формах без кінця більш різноманітних, ніж, наприклад, у політиці», — каже та ж резолюція ЦК РКП.

Ми й це завжди пам’ятаємо. Тому й провіряючи свою ідеологічну лінію, ніколи не спрощуємо того, що не піддається вульгаризації.

Перш за все, трактуючи дальші шляхи розвитку пролетарського мистецтва, ми виходимо з конкретної української дійсності. По-друге, ми завжди намагаємось іти в ногу з життям, тому й не прикладаємо тих тез до нашої дійсності, які лежать в архівах «військового комунізму», тому й не змішуємо вчорашніх попутників із сьогоднішніми і тим не заплутуємо й без того плутаної справи.

Коли ми читаємо в резолюції ЦК РКП пункт про ідеологічних агентів буржуазії, то ми ставимо собі перш за все таке запитання:

— Відкіля вони мусять прийти?

Отже, щоби зберегти чистоту свого світогляду, треба знати, з якого боку копати вовчі ями, щоби не викопати їх випадково на своєму торсі.

Оскільки в нас спостерігаються елементи капіталізму, остільки й відроджується молода буржуазія. В місті ми маємо міського буржуа — непмана, в селі — зміцнілого куркуля. І той, і другий і будуть впливати на нове мистецтво. Але в той час, коли зріст міської буржуазії іде порівнюючи повільним темпом, мільйонне куркулівство вже остільки зміцніло, що далеко залишило за собою міського крамаря. Отже, у тій невидимій боротьбі за впливи на мистецтво, яка мусить одбутися між куркулем і непманом (бо ж їхні інтереси не завжди сходяться), більше шансів на перемогу має перший. Це зовсім не значить, що міському буржуа нічого не залишиться. Це значить, що головної ідеологічної навали на мистецтво треба чекати зі столипінського «отруба». Це значить, що доки не зміцнів непман, доки він не сперся упевнено своїми «джимі» на «стабілізований» капіталізм, доти з 10 вовчих ям 8 треба рити на бік глитайського степу і тільки дві — до міських приватних крамниць.