Думки проти течії - Сторінка 6

— Літературою (він має на увазі художню) зветься і вивіска на Держвидаві, і афоризми на паркані, і вірші в «уборній».

Отже, ця невинна «поправочка» по суті робить ухил у ліквідацію мистецтва. А оскільки це так, то і продиктовано її тим же таки куркулем.

Або візьмім таке твердження:

— «Ніякої кризи революційної літератури немає».

В той час, коли мало не всі пролетарські митці б’ються над проблемою, як вийти з тупика, куди зайшла ревлітература, коли вони ніяк не найдуть відповідної атмосфери, що в ній вони б узяли ставку на якість, у цей час Пилипенко робить наївне обличчя і заявляє:

— Ніякої кризи немає.

Це називається марксистський підхід до справи… Але й тут не без злощасного потенціального буржуа: це він диктує такий текст, бо саме в його інтересах це знамените «на Шипке все спокойно».

Або ще візьміть таку логіку. З одного боку, тов. Пилипенко кричить, що «попутницько-буржуазний табір» підіймає голову, а з другого — пише:

— «водночас ми виставляємо гасло єдиного радянського фронту в формі української федерації радянських письменників «Гарт», «Молот», «Жовтень», «Плуг», «Ланка» та інші».

Три-чотири роки тому, може, й доцільна була така організація. Але тепер, коли навіть Петрушкевич стоїть за Радянську владу, ця ідея викликає величезний знак запитання.

В чому ж справа? А справа в тому, що «Молот» та «Жовтень», як усім відомо, не більше, як фікція (сам Пилипенко заявив це на пленумі «Плугу»). «Гарт» без «олімпійців» майже не існує, отже, залишається «Ланка», «Плуг» та «інші». Що таке «Ланка», здається, всі знають. Отже, і тут чуємо диктовку куркуля.

Але покиньмо товариша Пилипенка й дамо слово його учням.

Перше за все зупинимось на Кияниці. Хоч він і дуже коректно говорив про нас, але факти й почуття громадського обов’язку примушують і його віднести до послідовних учнів вульгарного марксизму.

— «За Зеровим у літературі, — пише він у журналі «Життя і революція», — мусить панувати конкуренція. Але яка конкуренція? Не традиційна ж європейська, поки що буржуазна, з вільним простором і розвитком для всяких ідеологій у літературі».

От вам, так би мовити, шедевр підходу до справи. Невже можна щось краще придумати, щоб остаточно скомпрометувати нашу критику. За Кияницею, виходить так:

— Тільки в нашому Союзі нема «вільного простору для розвитку всіляких ідеологій», бо буржуазія на цю справу дивиться зовсім інакше.

Ми не знаємо, що спровокувало тов. Кияницю на таке твердження, але мусимо-таки довести до його відома: в Європі ніякого «вільного простору» нема. Не можна ж брати всерйоз яких-небудь пацифістів-літераторів, типових попутників буржуазії. Що ж до таких письменників, як Сінклер з Америки або Бехер з Німеччини, то будьте покійні:

— Їм дають такий «вільний простір», який «обхватом» своїм рівняється приблизно марксистському «обхвату», марксистській підготовці наших почтенних критиків-масовиків.

Отже, ми зовсім не здивуємось, коли той же Зеров буде глузувати з Кияниці: він на це має повне право. Шкода тільки, що виступ будуть трактувати як виступ проти «робітничо-селянської молоді».

І справді, як усе це дешево, як усе це відстало, як усе це, нарешті, безграмотно! Невже наші літмасовики думають, що демагогією про «свободну торговлю» вони збудують нове мистецтво? Невже це секрет, що Зеров, говорячи про конкуренцію, просто передав слова тов. Бухаріна?

Ну навіщо так недалеко й так скандально підходити до серйозної справи!

Але, звичайно, Кияниця нас все-таки не зрозуміє, бо вже надто слабенький його марксистський багаж. Бо ж послухайте цей безпардонний уривок із його творчості:

— «він (Могилянський) навчає молодь, що для того, щоб стати грамотним марксистом, треба вистудіювати класичну англійську політекономію, німецький філософський ідеалізм, бо й сам Маркс на цьому виховувався».

Ви, може, думаєте, що Кияниця дякує Могилянському за цю пораду? Нічого подібного! Це він говорить з іронією. Бо, на його погляд:

— «і без підготовки, за програмою Могилянського, молодь зможе стати остільки з марксистського боку свідомою, щоб розпізнати класовий підхід Могилянського».

Що це таке? Де й коли ми живемо? Хто це пише? В той час, коли по всіх галузях нашого будівництва ми беремо ставку на якість, цей безпримірний муж намагається повернути нас до 17-го року! Хто це? Учень 3-ї групи радянської школи чи і справді критик? Далебі, ми червоніємо від сорому перед тим же Зеровим, бо Кияниця, здається, член тієї партії, до якої належимо й ми.

Отже, очевидно і на жаль, не Кияниці судилося виправляти «помилкові тези Хвильового», для цього ми радимо притягти більш марксистськи грамотних людей.

Але справа не в Хвильовому, справа в вульгарному марксизмі, фундатором якого в умовах української дійсності є тов. С. Пилипенко. Справа тут у тому, що цей «марксизм» має свої соціальні коріння, що його продиктовано куркулем.