Душниця - Сторінка 18

Зажди! Це не солдатики, тут інше… Тут…

І він їй усе виклав, від початку до кінця.

Двері на той час уже зачинили, обманку витягли з шухляди. Лебідь намагався її розправити – не без успіху.

– Чому ж ти досі мені не розповів?

Сашко невизначено знизав плечима.

– Він не хотів робити тебе співучасницею, – пояснив Лебідь, розкладаючи пензлики. – До речі, якщо вже так усе склалося, чи не принесеш ганчірку з ванної? Бачиш, понарозливали ми тут… Гей, Турухтуне, та досить мене вже тузати, я ж не боксерська груша!

Вони поприбирали й заварили чай. Сіли відпочити, перш ніж знову взятися до справи.

– Слухайте, я можу чимось допомогти?

– Фарбувати вмієш? – поцікавився Лебідь. – Якщо ні – то хіба мудрою порадою. У нас, до речі, є одна невирішена проблемка…

– Лише одна? Ви взагалі-то навіщо фарбувати почали?

– Ну, а як… – не зрозумів Сашко.

– Сліди від фломастера – це ясно. А решта? Фарба рано чи пізно зітреться. І що ти скажеш батькам?

Лебідь пхикнув, ображений:

– Так, Зіміна, давай більше конструктиву. Критикувати просто, тут багато розуму не треба.

– Від дурня чую. Ви його "намалюєте" пошарпаним – супер, молодці. Але від цього він пошарпаним не стане. То краще вже зробіть його таким.

– Є конкретні пропозиції? А то нам ще розводи змивати, які, між іншим, через тебе…

– Досить! – не стримався Сашко. – Усе, пауза, стоп. Гляньте на годинник, блін. Батьки от-от прийдуть.

– "От-от" – це коли? – уточнила Настя. – Нам треба з півгодини. Я вже подивилася, пралка у нас така сама, я розберуся.

Лебідь із Сашком перезирнулися.

– А й справді, – сказав Лебідь, – може спрацювати. У принципі.

Результат виявився навіть кращий, ніж очікували. Вони повісили обманку поряд із дідовою кулею, і Сашко зачудовано видихнув:

– Точнісінько така сама.

– Варто додати тут і тут сліди від фломастера, – в’їдливо зауважив Лебідь.

Вони ще раз зусібіч оглянули кульку.

– Можна й не додавати, – сказала Настя. – Їх і так майже не видно, ніхто не помітить. Чи вирішать, що самі стерлися.

– Ну, в принципі…

– Залишилося тільки стрічечку перевісити, – підсумував Сашко.

– А тепер розкажіть мені, як ви збираєтеся його… е-е… відпускати. Повсюди ж душолови. Вони притягнуть його до себе – й усе.

– От, – гонорово кивнув Лебідь. – У самісіньке яблучко, Зіміна.

– І?

Вони перезирнулися.

– Ну, ми поки над цим працюємо…

Правда полягала в тому, що нічого путящого їм на думку за увесь цей час так і не спало. Дертися на дах? Без шансів, бо кожен дах сам собою вже душолов. Поїхати за місто – нереально, це потребує грошей, а Сашко останні віддав за обманку. Знайти в парку найвище дерево? Та й над парками ж протягнуто дроти.

Усе влаштовано так, аби жодна душа не постраждала, випадково не полетіла, не загубилася.

Бони з Лебедем робили обманку, дуже умозірно уявляючи, що буде далі. Сподівалися: якось уже пощастить.

– Ясно, – сказала Настя. – Ну, може, це прозвучить безглуздо, але… про душницю ви не думали?

– Про душницю мої батьки думали. І якщо ми не знайдемо вихід, вони його туди віднесуть.

– Ти не зрозумів. Я мала на увазі; нам самим піднятися на якийсь там сотий поверх і випустити кульку звідти. Там точно – жодних душоловів, їх на такій висоті не натягають. Навіть душоловні плоти так високо не літають.

– А чом би й ні! – гмикнув Лебідь. – Ідея суперська! Ти, Зіміна… – Він раптом посмутнів і замовк, закусивши губу. – Ні, – додав, – не суперська. Навіть навпаки. Без дорослих нас туди просто так не пустять. І тим більше з кулькою…

– Це ж душниця, – відмахнувся Сашко. – От коли б ми хотіли винести – інша річ.

– Ага, ти принесеш, а тебе охорона запитає: ви куди це її, юначе? на зберігання? – то ходімо. Подумай, Турухтуне. Та й хто тобі дозволить виходити з кулькою на балкон на сотому поверсі? Навіть не смішно.

– Еге ж, не смішно, – сказала Настя. – Кульку можна сховати, щось вигадаємо.

– А дорослих, щоб нам склали компанію, знайдемо й переконаємо, так?

– А дорослі не потрібні. Нас і так пустять.

* * *

Задля такої справи Лебідь пожертвував своїм старим м’ячем. М’яч розрізали, поклали туди дідову кульку, обмотали скотчем. Настя сховала його собі в заплічник, під кофтину, книжку і пляшечку з водою.

Увесь вечір Сашко очікував на катастрофу. Не міг ані читати, ані дивитися тєлік, за столом мовчав, насилу подужав одну котлету, другу лише роздлубав. Щоразу, коли мама проходила через вітальню, – прислухався, затамувавши подих.

На лихо, вона сьогодні влаштувала прибирання. Протерла пилюгу, зокрема – й із кульок, бабусиної і обманки. Сашко пішов до своєї кімнати, аби не видати себе жестом чи поглядом. Серце гепало в грудях, наче ковальський молот.

Він уявив на хвильку мамину реакцію, якщо вона раптом виявить підміну. Зараз чи через місяць, чи навіть через рік.

Спав кепсько – то дрімав, то прокидався. В один із таких моментів у напівсні-напівуяві Сашкові привиділося, як він, діставшись даху, підстрибує, намагається якнайвище закинути дідову кульку – раз, удруге, утретє – аж раптом і сам починає повільно злітати в небеса, повз нього пропливають хмари, зрештою він цілком занурюється в них, довкола біло-білісінько, він пливе крізь щось пухнасте, невагоме – і раптом розуміє, що на багато тисяч, мільйонів кілометрів він – сам-один, і нікого довкруж, небеса – порожні, і от він уже йде крізь густу блискітливу траву, навколо – випромінює сяйво ліс чи сад, але в саду теж порожньо, як у школі влітку чи в зачиненому на ніч супермаркеті, і гасне луна від кроків, однак лишається відчуття незаповненості, мертвоти. Запустіння.

Лежачи в ліжку й розглядаючи сірий прямокутник вікна, Сашко вкотре питав себе, чи правильно він збирається вчинити. Та це були звичні сумніви, вони вже нічого не здатні були змінити.

Настя чекала на зупинці, втомлена, напружена. Теж погано спала.

– Шумів? – запитав Сашко, киваючи на її строкатий заплічних.

– Так…

Лебідь запізнився, притяг навіщось стос аркушів, засунув їх до Сашчиної сумки і відмахнувся від розпитувань: потім, мовляв. Був похмурий і час від часу, забувшись, покусував губу. Наче не врахував щось дуже важливе.

Народу в Парку було ще більше, ніж на День усіх святих. На вході багато хто зупинявся, аби прочитати велетенський постер: "Виставка "Історія Душепивці". Унікальні експонати із зарубіжних колекцій".

– Прикольно, – процідив Лебідь. – Певно, це вони під фільм постаралися. От же ж.

– Ти про що?

– Як гадаєш, Турухтуне, ці найунікальніші експонати охороняють?

Авжеж, охороняли. Одразу за вертушками встановили рамки, усіх пропускали тільки через них, окремо оглядали речі. І на виставку ти зібрався чи просто рідних провідати – байдуже.

Лебедю довелося пояснювати, що ці папери в Сашчиній сумці – його, Лебедя, проект, ну, не весь, окремі фрагменти, що він, Лебідь, вивчає історію душниці, тож вирішив заодно дещо уточнити, поцікавитися на місці, а ви що подумали, хіба я схожий на шпигуна, а може, цей… підривника якогось там, терориста?.. ні, це лише папери, хочете, я покажу, що де, я можу…

Він говорив так довго і плутано, з таким занудством і суто грищуковським виразом обличчя, що голомозий підстаркуватий охоронець не дослухав до кінця, махнув рукою – іди вже.

Настя одразу ж витягла підписаний батьками дозвіл. Голомозий пробіг очима документ, уважно поглянув на Настю:

– Отже, провідати брата? А це, виходить, ваші друзі?

Настя стримано кивнула.

– Ну, молодці, молодці. Правильно.

Охоронець вказав вузлуватим пальцем на заплічник:

– Відкрий-но.

Він зазирнув усередину, але цим і обмежився.

– Наступний!..

– От нащо ти притягнув ці креслення? – прошипів Сашко, коли вони відійшли подалі. Вестибюль скидався на якийсь незбагненно величезний вокзал: купа народу, всі кудись поспішають, губляться, малеча верещить, плутається під ногами, грається в квача. Одне втішало: нікому навіть на думку не спаде їх тут підслуховувати. – Ти мало все не зіпсував!

Лебідь мовчки кивнув. Це був поганий знак: отже, щось реально йде не так.

– Розумієш, Турухтуне, мені постійно здається… це смішно, я знаю, але я ще вчора увечері…

– Ну!..

– По-моєму, ми щось не врахували.

– Що саме?

– Та в тому й річ: ніяк не второпаю.

– Слухайте, – втрутилася Настя, – може, підемо вже?

Разом з усіма вони проштовхалися до ліфта й поїхали вгору. Було задушливо й тісно, Сашко весь час косував на заплічник, аби його ніхто не притис.

З пересадками дісталися сотого.

– Куди далі?

– Ходімо, я проведу, – Лебідь упевнено рушив попереду, наче тут народився і виріс. Стіни коридору-дуги були щільно завішані плакатами, що рекламували виставку. Зрідка траплялися хранителі в однакових – білих із криваво-червоним – одностроях. Один ввічливо, але наполегливо поцікавився, чи не загубилися вони, і потім довго дивився їм услід.

Нарешті за наступним поворотом побачили вихід на балкон: високі стулки з подвійного скла. По той бік видно було шматочок неба, весь у будівельному риштуванні.

Поряд із дверима висіла табличка: "Зачинено на ремонт. Перепрошуємо за тимчасові незручності".

– Нічого, – пробурмотів Лебідь. – Це нічого. У них тут таке завжди, не вгадаєш. Зараз піднімемося вище і знайдемо нормальний сектор…

Вони повернулися, щоб іти до ліфта, і ледь не зіштовхнулися з хранителем – отим, надміру уважним.

– Як на мене, ви все-таки заблукали, шановні, – холодно промовив він. Хранитель був сухорлявий і з залисиною, мав квадратне підборіддя та гострий ніс. Говорив він, трохи схиливши голову набік і роздуваючи ніздрі; чи то прислухався до чогось, чи принюхувався. – Поясніть, будь ласка, де ваші батьки?

– Ми тут без батьків, і в нас є дозвіл. – Настя дала йому папірець, хранитель двічі прочитав, склав аркушик і звелів. – Ходіть за мною. Ви помилилися принаймні на сотню поверхів.

Документ так і не повернув.

Сашко з Лебедем потай перезирнулися, Лебідь скорчив гримасу, мовляв, а що робити, нехай веде. Сашко ладен був погодитися: балкони на двохсот-якомусь також є – то чи не все одно.

Хранитель проконвоював їх на потрібний поверх, відвів до свого колеги, що сидів за стойкою, і вручив йому дозвіл Настиних батьків.

– Будь ласка, подбайте про дітей.

Круглолиций за стойкою скупо кивнув:

– Неодмінно.

Було в ньому щось від немовляти: чи гладенька шкіра, чи прискіпливий всепроникний погляд.