Душниця - Сторінка 20

Знову затремтів, коли торкнувся його поверхні.

І знову почув голоси з нижнього поверху.

Хрипкий:

– …якесь божевілля.

Підкреслено спокійний, відсторонений:

– Мені щойно дзвонив Григор’єв із двісті п’ятого. І Храпко: у них на сто дев’яностому те саме. Наче епідемія, ланцюгова реакція.

– Божевілля! Боже, суцільне божевілля! Ти зв’язувався з патріархом?

Співбесідник хрипкого затягнувся цигаркою, видихнув.

– Звеліли стравлювати пару. Точніше – випускати.

– Що-о-о?! Вони взагалі розуміють?.. І хто це "звеліли"?

– Заспокойся, рішення узгоджене на найвищому рівні. Часу обмаль, треба все робити оперативно. Я вже наказав підняти списки. Тих, кого не відвідували понад рік, – насамперед. – Ще одна затяжка. – Уже мали оголосити, що маємо дзвінок, ніби хтось із застійних радикалів проніс бомбу. Евакуація, повне блокування. До вечора впораємося.

– А якщо вони не заспокояться? Ти пам’ятаєш, як у сімдесят другому?..

– Випустимо стільки, скільки знадобиться. Усе, крапка.

– Але ми ж… це ж гірше за вбивство, Вадиме! Ти ж віруюча людина, маєш розуміти…

– Що я повинен розуміти? "Позбавляємо їх шансу спокутувати гріхи"? "Ввергаємо у безодню вогняну"? А може, навпаки? Наразі, це немає жодного значення. Диспути згодом, спочатку – справа. "Мертві до мертвих, живі – до живих". Класиків треба читати, Андрію, класиків.

Вони пішли, точно пішли, та Сашко ще якийсь час так і сидів: утнувся коліном у скрижанілу балконну підлогу і стискав у руках пульсуючий м’яч. Дзвінок мобільного вивів його із заціпеніння.

– Так? – Він притиснув мобільний плечем до вуха й почав відривати смужки скотчу. – Слухаю, кажіть.

– Турухтуне?

– Курдін?!

– Ти чому не відповідав? Слухай, я тільки тепер збагнув… Ти зараз загалом де?!

– Яка різниця? І краще давай потім…

– Тільки не кидай слухавку, чуєш! Обіцяєш? Це важливо!

Сашко відірвав останню стрічку, розломив м’яч і вийняв звідти дідову кульку. Та рвонула догори, струною натягнувся ланцюжок.

– Алло! Не мовчи?

– Обіцяю, – сказав Сашко. – Тільки швидше давай, мені ніколи.

Він встав і відійшов якнайдалі від дверей, щоб випадково не помітили. Давно треба було, от же бовдур.

– Мені мати сказала, що Настя їде. Я зателефонував попрощатися – а її немає вдома. Ніби вона з тобою і Лебединським пішла в душницю. Тут я і збагнув. Якби просто з тобою – може бути. Але з Лебединським!..

– Ну і що ти там таке збагнув?

– Навіщо тобі гроші, – тихо відповів Курдін. – І навіщо вона допомогла тобі пройти в душницю.

– Ну і навіщо? – так само тихо запитав Сашко.

– Це ж вітер, так? Ти уже нагорі? Не бійся, Турухтуне, я не викажу. Я тобі заздрю, Турухтуне: я би так не зміг.

– Ти казав – у тебе щось важливе. Якщо ні… у мене обмаль часу, чесно. Краще зідзвонимося…

– Не відпускай його!

– Тобто?

– Я теж про таке думав. Ну, суто теоретично. І як бути з душоловами – теж; і, певна річ, варіант із душницею розглядав. Не вийде, Турухтуне.

– Уяви собі, я вже тут, – зло сказав Сашко. – Стою на балконі й гаю на тебе час. Зрозумів?!

– А далі що? Відпустиш кульку – лети в небо? Типу, душолови далеко внизу, вже нічим на завадять… Аякже, зараз! Вона вся – суцільний душолов, розумієш? Навіщо, гадаєш, в неї цей спіральний балкон? Та тому що в сам балкон душолови й уживлені, у візерунки ці паскудські.

Унизу раптом гупнули двері, хтось запитав:

– Де? Де?

– Має десь тут бути, його бачили…

Сашко завмер.

– …розумієш, Турухтуне, немає сенсу. Його притягне до якогось верхнього витка – от і все. Колись потім знімуть – якщо помітять. Тікай звідси. Разом вигадаємо ліпший варіант. Часу в нас безліч, поспішати нема куди…

– Ти ж міг просто вивезти свого кудись далеко за місто, – прошепотів Сашко. – Якби хотів.

Курдін затнувся.

– Так, але…

– Добре, – сказав Сашко, – дякую за допомогу.

І вимкнув мобілу.

Унизу голосно сперечалися, чи шукати його, чи, може, взятися за важливіші справи.

– Зачекай, – звелів один. – Тихо.

– Що?..

– Просто помовч. – Сашко впізнав голос – того, хто прислухався тоді до чогось у коридорі.

Дідова кулька раптом рвучко потягла Сашка за руку, змусила звестися на ноги. Смикнула вдруге, ніби кликала за собою.

Сашко задер голову й побачив двома поверхами вище переплетення будівельних риштувань. Червоно-біла смугаста плівка відірвалася з одного боку й майоріла під вітром. Будівельний майданчик нависав над балконом. Наче трамплін.

– От, чуєш. Ану, ходімо… Ану!..

Він побіг. Кулька тягла вперед, маячила перед обличчям, співала.

На наступному виткові Сашко з розбігу врізався у кволий сітчастий парканчик із табличкою "Будівельні робо… Просимо проба… сті". Зграйка вгодованих голубів незадоволено пурхнула з риштувань і полетіла вниз, їхні тіні промайнули по стіні, немов чудовиська з дитячих кошмарів.

– Дивись!

– Що це? М’яч?.. і сумка!..

Затиснувши в зубах ланцюжок, Сашко підтягнувся, перекинув ногу через парканчик.

Кулька раптом рвонула нагору.

У роті залишився солонуватий присмак, Сашко приклав долоню до розсіченої губи й закинув голову.

Кулька мчала в небо. Якусь мить вона танцювала в повітряних потоках, наче медуза, що нарешті вирвалася на волю, а потім рвучко метнулася вбік і намертво приклеїлася до візерунка на балконі поверхом вище.

– Гей, юначе! Що ви там забули? Негайно злазьте.

Сашко так і зробив. І побіг до драбини, що вела на риштування.

Уся конструкція видавалася міцною: металеві труби, товстелезні дошки. Але щойно він піднявся трохи вище – відчув, як танцює під ногами настил, почув украдливе скреготіння.

Унизу кричали комусь, аби принесли нарешті кляті ключі й відімкнули замок.

Сашко заліз аж до рівня наступного балкона, обійшов прив’язаний до стойки звичний дерев’яний стілець, увесь у плямах від фарби. На стільці лежав старий дайджест, мляво махав сторінкою. Далі настил підходив до нижнього краю балкона. Частину ліпнини зняли, під нею було видно схожі на жили товсті дроти. Червоні зі сріблястою іскринкою. В одному місці дроти зливалися в потужний вузол, дідова кулька прилипла просто до нього.

Сашко став на коліна, однією рукою ухопився за стойку, другою за кульку – і потягнув на себе.

Пусте.

Знизу вже гриміли ключами. Хтось, гаркавлячи, повідомив по рації, що порушника знайдено.

Сашко смикнув дужче, відпустив стойку і вхопився обома руками. Хоча вже знав, який буде результат.

Сітчасті дверцята зі скреготінням розчахнулися, постаті в біло-червоній формі кинулися до драбини.

Дід співав – так, що, здавалося, чути було на самісінькому вершечку башти. Чи навіть вище.

– Пробач, – сказав Сашко. – Але по-іншому… Сам бачиш.

Він уперся долонею об край майданчика, правою рукою вхопився за ланцюжок і потягнув. Пальці ковзали, їм не було за що зачепитися. Один ніготь зламався.

Зараз, подумав Сашко, дідусевий ножик ой як придався б; але нічого, впораюся і без нього. Тільки би встигнути.

Вп’явся у вузол зубами і потягнув щосили. Ланки дряпали піднебіння, в роті знову з’явився солонуватий присмак.

Не зважав.

Може, думав, відчуваючи, як піддаються врешті зліплені складки, може, усе не так страшно? Не кристаликом цукру в окропі – а краплею, яка падає в море і стає цілим морем одразу? Може ж бути й таке?! Навіть якщо забудеш, що ти був краплею, навіть якщо забудеш себе… це ж чудово – бути цілим морем? Просто краплині складно уявити, як воно. От і все, от і…

Вузол раптом розійшовся. Назовні вихлюпнула тепла хвиля – наче хтось полегшено видихнув Сашкові просто в обличчя. Від несподіванки він хапонув пересохлими вустами повітря і відсахнувся.

Пісня урвалася. Стало чути, як десь далеко внизу вищить сирена.

– От і все, – сказав він тихо. – Все.

Хтось дерся по драбині, важко відсапуючись. Били крильми обурені голуби.

Він обтрусив коліна й пішов назустріч цьому, із задишкою. Насвистуючи дідів гімн.

Усередині пульсувало, розпускалося тендітне живе розуміння. Як друге серце. Як повітряна кулька.

Як сонце.

Він задер голову: десь високо-високо в небі плив сріблястий літачок – підводив межу.

Київ-Херсон-Сімферополь-Київ, 6 лютого – 32 травня 2010 р.

Голоси читачів

(замість післямови)

Наприкінці цієї книжки замість післямови ми вирішили розмістити відгуки перших її читачів: тих підлітків, які були в журі конкурсу "Книгуру-2013". Цей конкурс цікавий тим, що перемога в ньому залежить від результатів голосування самих читачів, причому юнаки й дівчата не просто оцінюють, але й пишуть до них відгуки на сайті.

Ми обрали лише кілька таких коментарів – на нашу думку, інколи вони не менш глибокі та влучні, ніж рецензії критиків-фахівців.

* * *

mausi:

14.01.2013

На мій погляд, непростий твір, що змушує думку працювати. Герой живе звичайнісіньким життям підлітка: перше кохання, стосунки з однолітками, улюблені захоплення і взаємини з батьками. До Сашкового дідуся оточення ставиться неоднозначно – "борець із режимом", "в’язень совісті", "окультурений", "той, котрий усвідомив" та "втік з постдиктаторської анархії", а для когось узагалі тричі зрадник і злочинець.

Настає час писати курикулум про померлого дідуся і підліток намагається розібратися, яким же насправді був його дід. "Мого діда завжди намагалися використати. Повстанці, миротворці, влада, критики…"

"Люди хочуть, щоби про них пам’ятали тільки хороше і при цьому самі ніби стають тільки хорошими. Хорошими, але не живими. Тоді це виходимо вже не зовсім ми, тільки шматочок нас, якась одна наша роль". Напевно, кожен читач, прочитавши цей твір, сформулює свою основну думку. Моя думка така: навіть найзапекліший злочинець повинен мати право на Вищий суд, а не на той, про який ідеться в повісті. Загалом, сподобалося, є про що подумати. А ще мені сподобалося, що хлопчик не тільки звільнив дідусеву душу, але й зробив це так, щоб не засмутити батьків. Тільки от мені здається, все таємне стає явним.

Crazy White:

23.01.2013

Якби можна було, я б поставила сотню. А оскільки це неможливо – десятка, хоча це мізерно мало за таке оповідання. Бере за серце, оповідання явно не для підлітків. Плакала, коли читала.

Віллі:

28.01.2013

Я люблю читати фантастику (fantasy), мама каже, що мені треба більше творів про реальне життя читати.

Я, коли читав вашу повість, ось про що подумав: з одного боку – це фантастична повість, автор описує нереальні для реального часу кульки з душами, хтозна, може, у майбутньому й поміщатимуть душі померлих у спеціальні кільки, з іншого боку – все про реальне життя.

Жив поряд з хлопчиком Сашком його дідусь, в одній квартирі й навіть в одній кімнаті жили, а Сашко про нього нічого до ладу й не знав і не цікавився.