Диво - Сторінка 10

—— Що ж ви робили там… у горах? Щодня з етюдником…

— Що? Плакала.

Вона глянула на нього зблизька своїми різнобарвними очима, і така в них була щирість, що він не втерпів і сказав:

— Ви знаєте — я теж сьогодні плакав. Уночі. Крізь сон, А потім прокинувся — і теж не міг стриматися… Вірите?

Вона болісне всміхнулася.

— Ждете компліментів за свою щирість? Але ж я не вимагаю компліментів, хоч і жінка. Обійдетеся й ви.

— Ні, я хотів сказати інше. В мені й зараз ще мовби затамоване схлипування… Не можу стримати…

— Ви їдете? Зараз? — Вона знов глянула на нього своїми трохи лиховісними очима, аж стало страшно. — Нічого. Може, так і треба. Прощайте.

Подала йому руку, дивилася на нього, не зводячи очей. Отава повільно схилився і поцілував їїруку.

— Ввічливий професорський поцілунок, — прокоментувала вона.

— Я повинен їхати, — сказав Отава. — Але якби… Якби ми з вами познайомились трохи раніше…

— То ви б поїхали додому ще тоді, — докинула Тая.

— Може. А може, й ні… Я розумію вас, коли ви ото… Неторкані полотна… Все розумію… Сам не знаю чому, але відчуваю, що зміг би розповісти вам… Ну, спершу про хлопчика, який жив майже тисячу років тому, а вже потім…

— Ви думаєте, це помогло б? Тисячоліттям замінити нинішнє? Тим хлопчиком… — вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощайте, йдіть.

Він вийшов, трохи горблячись через свій високий зріст, а може, й не через зріст. І просто з казенно упорядженого коридора, з чеського кольорового апарата, що стояв на полірованій монументальній тумбі стилю епохи надмірностей, зателефонував до таксопарку.

І коли вже виїздив з міста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвіло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традиційному місці вмістила традиційний знімок з традиційним підписом: «Квітне мигдаль», але газеті ніхто не повірив, бо хіба ж невідомо, що фотографи завжди мають у своїх чорних конвертах заздалегідь наготовлені знімки на всі пори року і найперше — для капризної весни, яка то запізнюється, то приходить занадто рано, пробиваючись крізь сніги й морози теплим сонечком і зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього разу не обдурює, що він сам бачив деревце, але було вночі, і через те не може точно визначити, де саме воно зацвіло і чи справді то мигдаль, чи, може, це якийсь заморський першоцвіт, а то й гібрид, виведений невтомними селекціонерами.

Тепер і Отава міг переконатися, що мигдаль уже зацвів. Деревце стояло все в біло-рожевій ніжності, таке нереально-легке, що боязко було простягнути до нього руку: ану ж зніметься і полетить, як зляканий небачений птах, полишаючи цю вогку, завіяну холодними вітрами землю, забираючи з неї найбільшу радість, яка тільки може бути на світі.

РІК 992
ВЕЛИКИЙ СОНЦЕСТІЙ ПУЩА

…во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык гугнивых
Літопис Нестора

Того дня, як прийшов він на світ, повсюди лежали неторканно-білі сніги, і сонце яро горіло над ними — велике низьке сонце над подніпрякськими пущами, і чаїлася тиша в полях і лісах, і небо було чисте й гарне, як очі його матері. Чи бачив він ті очі і небо в них і чи чув ту першу тишу свого життя? Мати спородила його серед мовчазних снігів, і він мерщій подав голос. Старий дідуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати перший крик новородка, але добрі боги повеліли морозові йти геть, і перший крик пролунав так, як і належалося, — пронизливо, невтримно, радісно: «Живу!»

Та пам’ять життя дається людині не з першим її криком, а згодом, вона виникає в тобі, мов струс, паче вибух, і своє буття на землі ти відлічуєш з тої хвилі. Для нього світ починався пітьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, і він борсався на самому дні її важководдяі плакав у відчаї й безнадії. Був посеред нескінченного, моторошно чужого шляху, всуціль накритого темрявою. Нічого не знав і не бачив. Ноги самі вгадували напрямок, ноги несли його далі й далі шляхом, глибше й глибше в темряву, і йому ставало дедалі страшніше й страшніше, і він плакав гірко-прегірко. Пітьма затягувала його в себе, поглинала його, і віп слухняно йшов у її всюдисущість і тільки й умів, що плакати.

Так і пронесе спогад через усе життя. Чи то був він, чи приснилося?

Опісля був дід Родим. Власне, й не сам дід, а його руки, дві безмежно широкі теплі лопати, які вигорнули маля з чорноти безнадійного шляху, а потім дивно торкалися хлопцевої голови, до настовбурченого, жорсткого, мов на спині у вовка, волосся, |і від того незвичного доторку плач перейшов у схлипування, а там і зовсім ущух і зник.

Велетенський чоловік з побитим крутою сивизною диким заростом на голові й на обличчі, прикритий спереду шкурою тура, зачепленою грубим ременем за схожу на стовбур старого дуба шию, чаклував над полум’ям. Червоне, жовте, сизе, а то зненацька шугне звідти чорне і злякано сховається за миготливу червоність, бузкова каламуть розчиняється в ніжній синяві, — барви народжувалися, вигравали, мінилися, барви жили буйним, веселим життям спершу в горні, потім на обличчі, на широких дідових руках, на всій його могутній постаті, а відтак пливли на Сивоока, проходили крізь нього, і він відчував, що починає жити цими барвами, оцими вогняними спалахами в задимленій хижі, а ще він жив відвагою такою самою, як та, що була в дідових руках, коли вони без страху занурювалися в нуртовисько полум’я і дістлвали звідти заціловані вогнем дивні речі, що світилися барвами, ще несподіванішими й яснішими, ніж бачив хлопець на землі й на небі.