Диво - Сторінка 8

Двічі обганяли їх таксі, повні пасажирів. Згодом, у світляній смузі, що її кидав на шосе ліхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред шосе, в найосвітленішому місці і цілувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, справжнє кохання, яке не хоче ждати, не розбирає, де світло, де темно, а то, може, просто вони зовсім юні і заповзялися отак перерахувати своїми поцілунками всі сліди ліхтарів на нічному шосе і йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога ніколи не кінчається. І він, Отава, теж міг вигадати щось схоже, наприклад, цілувати Таїсу на кожному новому закруті дороги, цілувати її лукаві уста і мовчати, мовчати. Він завжди боявся жінок через їхню балакучість, їх треба було забалакувати майже до втрати свідомості — лише тоді вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки. Може, він був несправедливий, отак міркуючи про жінок, але вже так воно склалося здавна, і перебороти себе Отава не вмів і не міг.

Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й затято, неначе вороги.

— Пробачте, — перший не втерпів Отава, — я дуже різкий і навіть грубий чоловік.

— Не турбуйтеся, — сказала з того боку Тая, — я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини… Але я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле… Ліпше мовчати. Скоро вже наш санаторій — і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства… Але перед цим я б хотіла вам признатися… цілковите безглуздя, але… Знаєте, в мене зірке око… Навіть зараз у темряві… Хоча темрява — це тільки для невтаємничених, а для художників — це середовище, де народжуються всі барви від сполучення з світлом… Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш хліб.

— Я не читаю лекцій, — сказав Отава.

— Пробачте. Не знала… То про що я? Ага, про спостережливість… Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього… І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя… А потім я побачила це ваше вікно… І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще… Зрозумійте мене: я художниця…

— Я вас розумію, — сказав Отава, — розумію, бо я теж майже художник…

— Мені казали, що ви історик…

— Навіть професор і доктор історичних наук, — майже сердито промовив Отава, — але це чисто формально… Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і професорами…

— Ви хочете підкреслити, що ви — не ординарний професор і доктор? — зміненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона допустилася з Отавою.

— Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, що це, майже неможливо.

— Ікони? Це тепер модно. Навіть модніше за абстракції. У нас, в Москві, пошесть серед письменників, серед артистів, про художників не кажу — деякі на цьому навіть заробляють.

— Не вгадали. Зовсім не ікони.

— Архітектура? Як у Нестора: «Откуду єсть пошла Русская земля і откуду малометражні квартири стали єсть?» Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам хіба що лишилися виступи в газетах.

— Теж не вгадали.

— Пробачте, я стаю занадто цікавою. А це майже завжди ознака дурощів.

Знову вона мовби вгадала Отавині думки і ще раз — вже вкотре—здивувала його своєю проникливістю.

— Добре, я відплачу вам тим самим, — сказав він, переходячи до неї по шосе і несміливо доторкуючись до вологих білих ворсинок на її рукаві. — Ви мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцікавитися, вдалося зробити щось за цей час?

— Можу показати. — Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, і він побачив її темні очі і виразні усіта. —Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема кімната, мені створено всі умови… Бачите? Сьогодні, на жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомітно в розмовах і в мовчанні. Ви не гніваєтеся на мене?

— Ні, —сказав Отава, хоч і розумів, що не треба зараз.нічого казати. А що треба, не знав.

— Тоді на добраніч, — Тая посміхнулася.

— Угу. — На нього наплинула одвічна його похмурість. — Добраніч.

Уночі йому приснилося, ніби він плаче. Прокинувся—і відчув, що все обличчя в сльозях. Щоб не будити сусідів по палаті, тихенько вийшов до вмивальника, глянув у дзеркало. Червоні, якісь зовсім маленькі, наче не його очі на вилицюватому негарному обличчі з великим носом і в’ялим підборіддям. Зняв піжамну куртку, відкрутив кран, довго хлюпостався під холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. І знов не побачив нічого привабливого. Кістяк, на який природа забула наліпити м’яса. В голові билося двоє слів «славнозвісний—горезвісний». Мов мухи об шибку. Горезвісний… славнозвісний…