Голос - Сторінка 23
- Винниченко Володимир Кирилович -Килині, видно, ніяково стало. Вона хутко подивилась на його, потім одвела свій погляд і глухо сказала:
— Ти не сердься, я не для того сказала це… Може, ти й справді любиш, і справді думаєш брати, я не знаю. Сердиться нема чого. Тільки коли знаєш, що тебе пече зо всіх боків, а од кожного бачиш, що як би то йому поїхать по твоїй спині, то й нікому не віритимеш. А коли не віриш, то і любити важко. А до того… Ти не сердься на мене, Андрію, я тепер ці дні якась зовсім дурна стала. Цей Халабуда, потім думки всякі…
— А панич не той, не чіплявся? — похмуро бовкнув Андрій.
— Ні, нічого! — скороговоркою кинула вона. — Ну і той… як його… Ну, і ти ще тут… дуриш не дуриш, а… Одно слово, Андрію, я тобі ось що говорю, — додала вона якось рішуче, жорстко і гордо випрямилась, — твоєю полюбовницею я не буду ніколи… Чуєш? Женишся — полюблю, як батька, як щастя. Не женишся — все одно не дам обдурити себе…
— Женишся… — сумно, іронічно усміхнувся Андрій. — Женишся, маючи такого батька. Килина вмить скипіла вся:
— «Батька»! — з зневагою, гнівно подивилась вона на його. — Доки вже ти з своїм батьком носитись будеш? Батько… Сам хазяйство має, а сина в найми дає… Хліб йому за зиму переїсть… А цей і слуха… Ще женитись хоче!.. Та що ж ти хочеш, щоб я тобі оддала все життя, а ти мене приведеш до свого батька та з його ласкою та розумом жити примусиш? Ха-ха! Мені такого щастя не треба!.. Мені неволя вже надокучила, я волі хочу… Чуєш? Волі!!
Вона трохи навіть задихалась, наче швидко йшла десь; груди їй піднімались, губи злегка дрижали,! на матових щоках виступив той невеличкий рум’янець, що, як знав Андрій, виступав у Килини в часи великого хвилювання і так грів у тому місці щоки, що, здавалось, там навмисне збирався весь жар її крові. Андрій нахилив голову й усміхнувся.
— Добре тобі говорити. А взнала б мого батька. От візьме та й вижене, що тоді? І не дасть нічого…
— Не дасть? — скрикнула вона злісно, гордо. — І не треба… Докажемо, що й без його обійдемось, коли вже піде на те!
— Обійдешся… — глухо промовив Андрій. Килина раптом спинилась, пильно подивилась на його І, ніби заспокоївшись, зразу взялась за один кінець рогача і, хитнувши йому на другий, коротко сказала:
— Бери…
Коли вони, мовчазні й похмурі, ввійшли в хату, там вже не було дівчат, тільки на полу лежав Панас та дід Юхим, позіхаючи, укладався недалеко від його спати. Мовчки поставивши цебер біля лави, Андрій походив трохи по хаті, потім зупинився позад Килини, певне, бажаючи щось сказати, але тільки махнув рукою й швидко вийшов із хати.
V
Прокинувся Юхим від якогось штовхання у бік. Підвівши голову, він озирнувся і зразу перед собою побачив бліде, довгасте, худорляве личко Маринки, що, стоячи біля його на колінах, дивилась просто на його своїми широко розплющеними синенькими оченятами. В хаті було жовто від сонця, що заходило й наче на прощання кидало в віконце декільки своїх червоних промінів.
— Ти чого? Що тобі? — спитав дід, спираючись на лікоть.
Маринка боязко подивилась на його, потім спустила очі додолу, потім знов, наче збираючись щось сказати, глянула йому в лице і знов нерішуче похнюпилась.
— Та що таке? — здивувався Юхим, придивляючись пильніше до неї й до якогось незвичайного виразу її лиця, на якому тепер виднілось, крім страху, ще більше тої завзятої упертості й злісної одваги, що ще вранці відблискувались в її погляді.
— Та що ж ти мовчиш? Чого будила? Маринка знов спідлоба глянула на його і, похнюпившись, тихо, ледве чутно, але твердо промовила:
— То я вкрала миндаль.
І глянула знов в лице йому. Дід аж сів на постелі і, високо піднявши брови, широко розплющив очі на неї.
— Ти… вкрала… — нарешті скрикнув він, але недоговорив і хутко оглядівся по хаті.
Не було нікого, тільки на другому кінці полу біля лежанки лежав прикритий кожухами слабий Панас, якому, певне, не було чутно нічого.
— Ти вкрала миндаль? — тихіше, але все-таки здивовано повторив Юхим, нахиляючись і якось придивляючись до неї.
— Украла… — не підводячи очей, прошепотіла Маринка, мнучи дрижачою рукою рукав «пальта», яким був укритий Юхим.
— Ти?
— Я…
— Миндаль?..
— Атож…
Дід аж у бороді почав чухатись.
— От тобі, брат, і той… і припорція! — скрикнув він і мовчки став дивитись на Маринку, яка то позирала на його, то прудко бігала очима по полу, то дивилась собі на коліна.
— І так-таки не побоялась, пішла, взяла, та й усе? — спитав він.
— Атож…
Дід знов якось і заклопотано, і стурбовано, і разом з тим здивовано почав чухатися в бороді, дивлячись на Маринку.
— Да-а… ето, брат, той… Хм… Припорція… Як же ти брала її?
— Так. Він спав, а я прийшла та й узяла.
— Значить, ти вже раніш дивилась за ним, де він ляже, де положить… чи як?
— Атож…
— Хм… От тобі й Маринка!.. Ну, а для чого ж ти взяла її? — раптом спитав він, пильно дивлячись на неї.
Маринка хутко підвела очі й трохи здивовано глянула на його, але, зустрівшись з його поглядом, забігала по хаті очима й тихо, похмуро промовила: