Голос - Сторінка 24

— Так…

— Ну, от тобі й маєш!.. «Так»… Хто ж таки «так» таке робить? Для чогось же ти брала?

Маринка трохи помовчала, погладила пальцями рукав «пальта» й проговорила:

— Продамо… та купимо хату… Утечем од панів… Ви та я… Я її заховала… — І несміливо й разом з тим уперто і з надією подивилась на Юхима. Той мовчки роздивлявся на неї, мов уперше бачив її. Потім, також ні слова не кажучи, поволі скинув з себе «пальто», зліз з полу й, шукаючи в кишенях люльку, став задумливо ходити по хаті. Волосся круг лисини йому позадиралось догори, борода накудовчилась, розтріпалась, але він навіть і рукою не провів.

— Д-д-а-а-а… — нарешті зупинився він проти Маринки, яка поволі повернулась і сіла так само на колінах лицем до його. Проти світла лице її виглядало ще блідіше, ще гостріше й синяки під очима були наче навмисне підведені симетрично й виразно.

— Це ти… дівчино, той… устругну-ула… — протягнув він гуняво. — їй-богу!.. Одважилась!..

Він знов почав ходити по хаті й колупатись у кишенях, щось шукаючи. Потім виняв з «бруків» люльку, озирнувся, сів на лаву і, «хмикнувши» про себе, почав насипати в неї тютюну.

— Да… Придумала дівчина… Придумала… Здорово… — бурмотів він з усмішкою. — «Продамо… купимо хату… Ви та я…» Хм… То це, значить, ти мене того й будила?

— Атож… — прошепотіла Маринка й сміливіше глянула на його.

— Та-ак… Хм… От тобі й Маринка… І вона зуби має… Хе-хе!.. Та-ак…

— Я й тюрми не боюсь, — раптом промовила вона якось завзято й похмуро.

— Так, та-ак… — знов промовив Юхим, глянувши на неї тим же пильним поглядом, в якому було й дивування, і якась думка, і навіть повага.

— І нікого не боюсь! — додала вона ще сміливіше. — Хай тепер… садовлять у тюрму… Купимо собі хату… Ви продасте, діду?

Дід стурбовано подивився на Панаса, хоча той так само лежав і не ворушився, і посміхнувся.

— Продасте?

— Хм… Та продать, дівчино, можна, та… хто його зна, що з того буде… Хату… хм… Не за всяку миндаль і купиш хату… Як не знать, яка миндаль, то й дадуть небагато… Усякі бувають…

— Як «небагато»? — перебила напружено, суворо Маринка. — За царську миндаль та небагато? А буфетчик казав, що трахтир поставив би!

— Хм… Хто його зна… Буфетчик… А вона де в тебе?

— У саду… закопана…

— Ну, так ти ось що… Катай, візьми та принеси, я подивлюсь на неї…

Маринка схопилась і, зстрибнувши з полу, хотіла вже бігти, коли дід зупинив її:

— Підожди! Сюди не неси, бо тут або хтось буде, або надійде саме в той час… Краще так. Я піду зараз за стайню, а ти принесеш мені туди… Та гляди, щоб ніхто не бачив… Понімаєш?

Маринка тільки слухала й хитала головою. Потім повернулась і заляпала босими ногами з хати. А дід набив люльку з тим же задумливо-заклопотаним виглядом, запалив її, насунув на голову шапку, накинув на плечі «пальто» і поволі поважно вийшов із кухні. Сонце вже давно спускалось за селянськими вітряками аж по той бік яру й золотило вершечки саду, димарі на залізній зеленій покрівлі панського будинку й старе гніздо чорногузів на вершечку високої клуні, що стояла за загонами. На подвір’ї стояв великий рух. Коло стайні і загонів, що були якраз проти кухні, біля двох великих куп гною та кізяків стояло два вози, в які Трохим, Гриць та Андрій вилками кидали гній — Андрій та Гриць удвох були біля одного воза, а Трохим сам коло другого, який стояв ступнів на сорок від їхнього, ближче до широких дверей стайні. У загоні лунало ревіння волів, Савчине гукання на когось; з розчинених дверей амбара йшов густий стовп пороху й чувся гуркіт віялки і гомін людських голосів; біля «білої» кухні бігали покоївки, ходили кучері.

Юхим, поволі ступаючи, наблизився до хлопців і зупинився, дивлячись, як гній, перемішаний з соломою, нерівними пасмами падав і звисав з полудрабків Трохимового возу.

— Це ще раз думаєте одтарабанити? — звертаючись до Трохима, хитнув дід на воза.

— Ще раз… — бовкнув той понуро і, зачепивши вилками червоно-бурого гною, шпурнув його на віз. Потім настромив знов вилка, і знов, не дивлячись на віз, нахилився, і знов шпурнув, і все з тим же похмурим, суворим виглядом.

— А куди це дід зіб-ра-ались? — зачувся Гриців голос від другого воза. — Уже з калаталкою?

— Ні! — крикнув Юхим. — Так… на проходку. Йому видко було, як Гриць щось сказав Андрієві, потім жартовливо вдарив його по плечі, й коли той хутко повернувся до його й почав щось палко-сердито говорити, він одкинувся назад, і по всьому подвір’ї голосно залунало: гу-гу-гу-гу-гу!

Юхим, не хапаючись, почовгав собі далі, підійшов до стайні, зазирнув у двері, поторгав за штабу, потім постояв, подивився на небо, позіхнув і мляво, ліниво рушив за стайню, яка задньою стінкою виходила в сад. Там, синя з холоду, вже стояла Маринка і напружено дивилася до вузенького проходу, що був між стіною загону й стайні і через який тільки й можна було пройти сюди. Від її голих забруджених ніг бігли по чорній, розмитій землі сліди аж у глиб саду. Зобачивши Юхима, вона хутко підійшла до його й, озирнувшись навкруги, подала йому щось замотане в грубу полотняну ганчірку й перев’язане брудним мотузком. Дід мовчки сховав його в кишеню і, зробивши їй знак іти назад, сам повернувся, проліз у проход і, почекавши, поки Маринка не щезла за деревами саду, вийшов знов, розмотав ганчірку й почав обережно роздивлятися на невеличкий хрест з кільцем на одному розі, через яке була протягнута штучно зложена різнокольорова стьожка. Оглядівши його зо всіх боків, дід Юхим зневажливо похитав головою і, сяк-так замотавши його, сунув у кишеню і тихо вийшов з-за стайні. На устах йому грала сумна іронічна усмішка. Порівнявшись з Трохимом, він зупинився і довго стояв, якось заклопотано замислившись, то стискуючи плечима, то глузливо всміхаючись, то знову стискуючи плечима. Нарешті подивився на Трохима, що докидав уже воза, і тихо сказав: