Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 10

На ярмарку за тоненьку книжечку "Три торби реготу" я вiдда" безсовiсному крамаревi аж п’ять крашанок, знайдених на вишках в кубельцi отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотiлося посмiятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дiдько розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дома за цi три торби реготу мав я аж сiм смуткiв… Отак i дiзнаєшся, що смiх i грiх живуть по сусiдству.

Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся мiй далекий родич Гива. Вiн, довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, і затанцювали всi його кучерi, яким завжди було тiсно пiд шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою — баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо не могло розсердити розвеселiлого хлопця. Його видовженi, з веселою недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися пiдлоб’я, аж сльозились од смiху.

— Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп! — тримаючи в руцi шапку, витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це малому молотнику он як могло перепасти.

Гивинi батьки дуже хотiли бути багатими, але так, щоб усiм людям здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством навчила їх не берегти нi себе, нi дiтей своїх, нi худобу, нi слова, яке, де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось.

— Хiба ж це воли? — махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. — Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно тiльки харч переводить.

Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi, копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися поза очi. Щоб до нього менше заглядали сусiди й непроханi гостi, обережний дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi, а клямка зовнi сама заходить на прибоєць, i хто не пiдiйде до порога, бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або таке молов, що хоч святих винось iз хати. Навiть у 1921 роцi, коли в нас люди орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за душею i щербатої копiйки.

— Куди ж ви їх, Володимире, дiваєте: чи солите, чи квасите, чи свiжими поїдаєте — iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола.

Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався вiд обурення або довгий час видобував iз себе "е-е-е" i захищавсь од напасника пiднятою карлючкою вказiвного пальця.

Але дядько Микола знав, як можна обiрвати й це "е-е-е". Вiн безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi прихилявся до його. вуха:

— А по селi, чуєте, пiшов розголос, що ви грошi мiрками мiряєте. Вiд такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за шапку i тiкав додому.

Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову дядька Володимира з дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався, а справжнiсiнький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Вiн i схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу.

— Хiба в цьому роцi жито? — пiдпираючи рукою голову, так печалився дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. — Однi одвiйки та житець, а не жито.

— А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, — не моргнувши оком, говорив дядько Микола. — Давно в моїй клунi не було такого раю.

— Везе ж декому, — на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть. — А тут аж в очах тьмiє: одна бiда йде з подвiр’я, а свiжа входить у ворота. Нiчого нема тобi нi вiд мiсяця, нi вiд сонця, нi вiд корови набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i почавила приплiд.

— Невже увесь почавила? — щиросерде дивується дядько Микола, наче й не знає, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.

— Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, — ще бiльше печалиться дядько Володимир i накриває очi повiками. — Та й скiльки тих поросят було? У мене й свинi норовлять перейти на коров’ячий приплiд.

В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од прихованої радостi:

— А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.

— Шiстнадцятеро!? — вражено вигукував дядько Володимир. — Та що ви, Миколо!? Та не може бути!

— Хiба вам далеко ходити — попитайте моїх вуличан. Вони теж усi завидують менi, як i ви. Та що вуличани — дiдич з Лiтина приходив, калиткою пiвдня трусив над моїм вухом — усю грошву вiддавав за льоху, а я її i за торбу червонцiв не продам.

— Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить — саме щастя над вами торбою трусить.

— От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, — пускав дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя.

— I куди ж ви дiваєте своїх поросят?-нетерпеливився дядько Володимир.

— I на торг вивозимо, i самi їмо, бо в мене всi якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?