Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 34

Коли настала революцiя, селяни давали розщот панам — забирали в них i землю i що на землi вони мали. А дядько Себастiян не розжився в економiї нi коня, нi корiвчини, нi плуга, а привiз пiанiно i цим розвеселив не лише своє село, а й увесь повiт: хто тiльки не смiявся й не глузував з цього дива. Навiть рiдний батько не витримав такої дивоглядiї i пришкутильгав, щоб патерицею вчити своє чадо.

— Трясця твоїй матерi! — закричав старий iще з вулицi, побачивши сина.

— А-а-а, це ви? — засмiявся Себастiян. — Добрий день, тату.

— Ти ще й регочеш, вилупку? — пiдняв патерицю старий.

— А що ж, плакати? — скинув картуза син.

— Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручi вiд макiтри. Чи ти нiмицi об’ївся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це i хто це на всьому бiлому свiтi бачив у нашого мужика пiанiну?

— То ще побачать, тату. Є час! Вам ворота вiдчинити?

— Ой, не вiдчиняй, сучий сину, бо поб’ю на тобi усю патерицю! — попелом тряслася на головi старого наморозь, гасячи останнiй вогонь чуприни. — I чого вас тiльки вчать бiльшовики?

— Та чогось учать.

— Воно й видно по тобi. Хiба нам до музики? Мужицька музика — цiп i коса!

Себастiян уперто трiпонув своїм густим, з полум’я вихопленим чубом:

— Я, тату, з чотирнадцятого року i по нинiшнiй день стiльки наслухався пекельної музики, що менi ця буде як лiки.

— Лiки! — перекривив батько. — Твої лiки тепер — сало чи смалець. Хоч би зачуханого кабанчика з економiї приволiк. Еж нi, не вистачило на це голови. Усе ж село смiється i з мене, i з тебе.

— Та це добре, коли смiється, аби не голосило. Може, послухаєте трохи музики? — кивнув головою на хату.

Старий озирнувся навкруги i почав потроху втихомирюватися.

— I що, оглашенний, таки навчився хоч трохи бринькати якусь бариню-судариню ?

— Нащо нам такий непотрiб?

— I щось таки граєш?

— З горем пополам.

— Хто ж тебе навчив?

— Революцiя!

— Революцiя?.. — задумався старий. — Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.

— А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю:

— Щоб ракiв не пекти. Ти заграй, а я на призьбi сяду i сваритись на тебе буду: хай насмiшники бачать, що я крепко проти твоєї дуростi йду.

Старий, спираючись на патерицю, сiв на призьбi. А з хати небавом пробилися музика i спiв про тi василечки, що сходять на горi, про той барвiнок, що послався пiд горою. I угледiв старий крiзь притуманенi роки свої далекi-далекiї василечки, i той барвiнок, i молоду жiнку, яких тiльки в молодостi бачив…

Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навiть без пiанiно в театрах щось платити. А от чи довго вiн протягне без кабанця та корiвчини? Аби ось так на вiйнах i в революцiю порешетили не його дитину, а безчуственне залiзо, то крiзь нього можна було б шеретувати зерно… А йому i досi василечки сходять, барвiнок стелиться… Дивовижними стають тепер люди: дивишся — вчорашнiй мужик, а сьогоднi вже й не мужик… Що воно тiльки далi з цього буде? Кажуть, знов усi загряницi на нас вiйсько збирають, i тодi знову покотяться по шляхах i дорогах голови синiв, а по селах затужать похороннi дзвони i вдови…

Полiсовщики прощаються з дядьком Себастiяном, i вiн аж тепер питає, чого я прийшов.

— Та… коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви у бандитiв вiдбили.

— Вже прочув? — смiється чоловiк.

— Прочув. Кажуть, такий кiнь тiльки в Георгiя Побєдоносця був.

— Славний. Жаль одного: пiд убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузi. От видужає — тебе прокатаю на ньому. Хочеш?

— Ой, хочу, дядьку.

Ми виходимо з хати i понад призьбою прямуємо у маленький садочок, де темною купиною лежить поранений кiнь. Почувши людську ходу, вiн тихо i болiсно заiржав. Шия в нього була перев’язана вишитим рушником. Дядько Себастiян погладив коня, сказав йому кiлька слiв i витер сльози з очей.

— Плаче, бiдний, од болю, — мовив iз спiвчуттям. — Чуєш, Михайле, це такий розумний кiнь, що, здається, от-от заговорить.

I я вiрю кожному слову дядька Себастiяна. Коли б вiн сказав, що чув, як говорить худоба, теж повiрив би.

— Що ж, Михайле, час тобi додому. Там уже мати, мабуть, не дочекається тебе. Провести?

— Не треба, я сам.

— Не боїшся?

— Не боюся… Я ще буду просити, щоб ви менi хоч трохи розтолкували одну книгу.

— Зараз?

— Коли можна, зараз.

— Якщо це дiло дуже пильне, — посмiюється голова, то ходiмо до свiтла.

В хатi вiн розгортає книжку, спочатку дивується, потiм зосереджується, насуплюється, насурмонюється, i на його щоках з’являються горбаки.

— Ти де її взяв, таку розумну?

— У попа, — розказую, як було дiло.

— Ага! — зловтiшне говорить дядько, а його обличчя так червонiє, що навiть зникають латки лишаїв. Вiн перегортає кiлька сторiнок, знов учитується, нарештi, встає з-за столу i, дивлячись менi у вiчi, говорить: —Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне — знати землю, знати i дiлити її бiдним людям. А потiм уже будемо добиратися до неба. Завтра занеси книгу поповi i перекажи йому, що я просив давати тобi тi книги, якi зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього, i завтра ввечерi знов приходь до мене. Зрозумiв?