Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 36

— Хiба, дядьку, не можна? — смiючись, зупиняю перед ним коняку.

— В пiсний день не можна.

— А я вже сьогоднi скоромину їв.

— Осквернив себе м’ясоїдженням? — погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.

— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.

— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Микола. — I що ж ти наминав iз скоромини?

Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:

— Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть…

Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:

— Вепрятину? А чи часом не того… не брешеш?

— О, таке й скажете, — я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.

— I яка на смак вона? — обережно допитується чоловiк.

— Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:

— I де ж ви її доп’яли? — дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.

— Де — я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: — До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже — хвiст бубликом — i чеше з лiсу на наше подвiр’я: добрий вечiр вам…

— Ах ти шибайголова! — розреготався дядько Микола. — А я, старий, i вуха розвiсив-мало не повiрив баламутству. В кого ти тiльки вдався?

— В кого? Це ви поспитайте в моєї матерi, — смiюся i я. — Вона часом каже, що не тiльки в дiдька i оглашенного, а навiть у вас.

Це ще бiльше розвеселило дядька Миколу. Вiн полiз рукою спочатку до очей, потiм до вусiв, похитав головою i пiдбадьорив мене:

— Отак i живи, хлопче, з радiстю! I навiть, коли прибрешеш для смiху, не бiда. А кислiєм усякий може бути. То й будь здоров! — i вiн, завзятий, веселогубий, рiвно iде з косою по землi, щоб до останнього свого дня розкидати по нiй сонячну щедроту душi.

Менi пiсля розмови з дядьком Миколою усе повеселiшало навкруги: i перехрестя вулиць з iще не розтоптаною росою, i розчиненi хати, i жiнки в очiпках, що вибiгали з вiдрами по воду, i дiвчата в хустинах, якi гнали до череди худобу, i рибалки, що йшли стежиною — один з саком, а другий з довжелезним бовтом, — i дзвiн коси, яку хтось клепав у саду, i голос мiстка пiд копитами коня, i он клапоть туману, що зачепився за городнi ворота i не знає куди податися: чи принишкнути до землi, чи пiднятися вгору.

Я проїжджаю село, старий зруб, що став сiножаттю, Богачiв хутiр, круглик — синю латочку лiсу в полях — i опиняюся в дiбровi, що зверху кутається небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитнiє помiж кленами! А самi клени зараз такими наполоханими стали, — от-от кинуться навтiки або ще, гляди, й полетять за перелiтними птахами, бiля їхнiх нiг схлипує i схлипує джерельце, а якась пташина розважає його; вона перескакує з листка на листок, виспiвує собi i нiчутiнку не турбується, що десь за лiсами синiє холод. Вiн уже погнав на пiвдень щурикiв, журавлiв i лебедiв, а гуси й качки тiльки починають перелiт. Та найбiльше менi шкода лебедiв i того сумного дзвону, що натрусили вони менi в душу. I шкода, що осiнь моя минає в полях, у дiбровах, а не в школi. Єдина лишилась надiя на батька — от, може, вiн скоро повернеться i вийме з мiшка менi чобiтки…

Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву i намiряється скинути мене.

Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку — суницi, а восени — опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а пiвгриби, їх, коли вони є, i п’ятилiтнiй малюк назбирає.

Iнша справа знайти боровика! Вiн так умiє притаїтися, що не кожний, навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч з боровиком чи бiльш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу хапати гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з ним, а потiм уже орудувати кiскою.

Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзивається луна — їй теж хочеться спiвати.

Ой диби, диби, диби —
Пiшов дiд по гриби,
Баба по опеньки.
Дiд свої посушив,
Бабинi — сиренькi.

А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собi що кидати взимку в борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли їх полляти олiєю. А вiд пирогiв з опеньками хто вiдмовиться! I хоч я лише з пiсеньки знаю цю бабу, що полiнувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я iду до неї, а очима так i пантрую на всi боки. Он бiля пенька розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, нiби смальцем помащена, а в неї вп’ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на смiття.