Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 39

— Здоров, парубче! — весело i так само без насмiшки вiтається зi мною голова комнезаму ще й подає руку. Хiба лише вiд цього не переймешся бiльшою повагою до чоловiка i не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? — Вже, бачу, дiстав нову книгу? — в обiдочках, що навколо вуст, ворухнулась посмiшка.

— Дiстав.

— I що воно, й до чого воно? — бере голова комнезаму книгу в руки.

— "Тарас Бульба"! — кажу поважно.

— Тарас Бульба? Хто вiн?

— Козак… — дивуюсь я: невже дядько Себастiян не читав цiєї книги?

— А вiн, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?

— За нас. Хiба ж ви такого не знаєте?

— Знаю! — розгортає книгу дядько Себастiян. — Але хочу, щоб i ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумiв?

— Зрозумiв.

— Тодi повернись-но, синку, сiдай за стiл, i почитаємо розумну книгу вдвох.

— О! — виривається те саме "о", яке в мене то радiє, то журиться, то не йме вiри, то вiдникується, то дивується.

— Не "о", а сiдай, коли старшi кажуть.

Я сiдаю за товстоногий графський стiл, а голова комбiду з шухляди дiстає червону китайку, розстелює її, i в комнезамi i в мене на душi стає одразу урочисто. Дядько Себастiян сiдає поруч зi мною, кладе менi руку на плече, i я мимоволi притискаюсь до нього.

— Михайле, це ти менi сьогоднi принiс гриби? — несподiвано запитав голова комбiду.

Я не знаю, що сказати, i мовчу.

— Ти? — пiдводить на мене глибокi довгастi очi, в яких зараз стигне смуток.

Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, i винувато кажу:

— Я, дядьку Себастiяне.

— I нащо?

— Нащо? — дрогнув мiй голос. — Бо я вас, дядьку Себастiяне, люблю.

— Он як? — сумовито i якось розгублено посмiхається чоловiк. — Ну, спасибi, Михайле, i за любов, i за гриби… Я тебе теж люблю, дитино. Та бiльше нiчого не принось менi. Оце вперше за своє головування беру подарунок. Вiзьми й ти вiд мене, — виймає з кишенi довгий в обгортцi з пацьорками цукерок, на якого я тiльки мiг дивитися в ярмарковi днi.

— Спасибi, дядьку Себастiяне, — беру таку розкiш у руки. — Може, пополам?

— Смокчи один, — засмiявсь чоловiк. — Ти спати ще не хочеш?

— Нi.

— Тодi читай. А втомишся, я почну.

— Е, нi, — не погоджуюся я. — Може, ви почнете, бо я вже знаю свiй голос.

— З нас, Михайле, ще нiхто не знає свого голосу, — багатозначно говорить дядько Себастiян. I хоч я малий, але за його словами вiдчуваю щось незвичайне, хвилююче.

— Про що ви, дядьку?

— Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не завжди ж буде таке щодення, що насiяла вiйна. Сьогоднi ти дитя убогих, не маєш навiть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку пiти i навiть учителем стати, бо таке врем’я настало.

Вiрячи й не вiрячи, я запам’ятовую тi самi слова про "таке врем’я", яке однi проклинають, а iншi живуть ним. А сам думаю: "Невже я колись зможу аж учителя доскочити?"

— Дядьку Себастiяне, ви не теє… не пiдсмiюєтесь?

— Ти про що? — голова комнезаму назбирує навколо очей добрi зморшки.

— Про те, що навiть я учителем зможу колись стати?

— Не жартую, Михайле… От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова, згадаєш i мене, уже старого. I тодi в хату мою заглянеш— i мене чогось научиш. Не забудеш?

— Хiба таке зможе забутися? — зiтхаю, знову ж таки вiрячи й не вiрячи в те, що, може, й збудеться в "таке врем’я". А розбурханi думки на своїх свiжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих рокiв, коли я вже вчителем стаю на порiг постарiлого дядька Себастiяна, коли принесу йому не гриби, а свою шанобу i вдячнiсть…

Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас уже давно немає на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам’ятником буде людська подяка i моє слово…

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна, i, коли вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомонiли про всяку всячину, а найбiльше про те, що буде попереду, коли згине корiння й насiння воєн, людської ворожнечi i злиднiв, коли не хурделиця свинцю, а заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у кожну оселю. Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич надiй, i на їхнiх лебединих крилах летiла в майбутнє моя дитяча душа.

— От i наговорились, i заговорились, а час iде, — вiн пiдходив до вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з графського столу й виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а iнодi й сало, i тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер уже дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами й королями, а я смiявся, не забуваючи свого — чи вийде, чи не вийде з мене учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть у черевиках.

Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i, коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком, посмiхаючись, питала: