Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 50

Отож село по-всякому, але з нетерпiнням чекало вистави. I ось одного дня на стiнах сiльради, комнезаму, споживчого товариства i школи закрасувалися такi оголошення:

Увага! Увага!
Сьогоднi о сьомiй годинi вечора
вперше в нашому селi
буде показано лицедiйство, тобто театр.

Цiна квитка:
пшеницi — чотири фунти,
яєць курячих — теж чотири,
гусячих — троє,
жита — п’ять фунтiв,
гречки, проса, гороху —
шiсть фунтiв.

Всi, всi — у театр!!!

Прочитавши таке, я спочатку зрадiв, а потiм скис: за що ж його купити квитка. Надiючись тiльки на "а може", я пiдiйшов до матерi, але вона так поглянула на мене, наче я, щонайменше, з бовдура вилiз, а далi почала глузувати:)

— Дивiться, наш парубок театру захотiв! Ще, чого доброго, i артистом захоче стати.

— Нi, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не пiду, — заспокоїв матiр. — Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте менi пашнi?

— А потiм що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, i отак згадувати тiатри? Он муки в нас лишилось тiльки на два-три замiси. Що ти на це скажеш?

Далi менi вже нiчого не хотiлось казати. Виждавши, коли мати пiшла на село, я вскочив у клуню i почав нишпорити на вишках, надiючись десь знайти потаємне куряче кубельце. Та мої розшуки нiчого не дали: на курячих гнiздах лежали однi бовтуни.

I все ж таки увечерi я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхiд до неї було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, i двi величезнi макiтри для яєць. Щасливцi за натуру одержували в касира червонi з печатками папiрцi й гордо йшли в школу, а нещасливцi, наче бджоли вiчко, обсiли шкiльнi схiдцi. Однi з них, такi, як я, надiялись, що, може, пофортунить проскочити пiд столом касира, а другi — хоч заглянути у вiкна, коли почнеться дивоглядiя.

Ось на дверях з’явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира вiн гукнув нещасливцям :

— Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи — пропустимо в театр!

— Я принесу, я ось осьдечки живу! — випередив усiх веснянкуватий Омелько.

— Неси! — наказав Гуменюк.

— А може, й сiна треба в театр? — обiзвався я.

— Нi, поки що обiйдемося без сiна, — пiдрiзав секретар мою останню надiю чесно ввiйти в театр.

Я тiльки тяжко зiтхнув: коли б знаття, що театр нiяк не може обiйтись без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем.

Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярiв, що юрмилися на схiдцях, i, висяваючи, як iскрами, всiма веснянками, радiсно гримав:

— Та не товчiться, наче в мiшку, — дайте дорогу в тiатри! Вiн зник у дверях, а я усе зазирав i зазирав пiд стiл, чекаючи, коли ж ноги касира так вiдсунуться, щоб можна було проскочити помiж ними i нiжкою стола. I от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макiтру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кiнець столу. А я, затаївши подих, югнув пiд стiл i, наче ящiрка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогiн менi якесь одоробало гукнуло: "Тримайте його!" Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей i… з розгону наскочив на височенного, в червонiм кожушку парубка. Йому одразу стало весело, а менi гiрко. Хiба ж я знав, що i на других дверях пантрують "зайцiв"?

— Ти звiдки такий вискiпався? — пiдхопивши мене пiд боки, запитав парубок.

— Он звiдти, — невиразно промовив я. — Пустiть мене, дядьку, в театр.

— Чого захотiв! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!

— Я вже знаю, де вони зимують… — жалiсно заскiмлив, бо не раз про це чув од дорослих.

— А куди Макар телят ганяє теж знаєш? — уже з цiкавiстю покосував на мене парубок.

— I це знаю, — бадьорiше вiдповiв я.

— Ну, а де роги козам правлять?

— Теж знаю.

— А по чому фунт лиха?

— Це як на якому ярмарку, — посмiлiшав я. Моя вiдповiдь сподобалась любителю приказок, вiн засмiявся i ще запитав:

— А чого ж ти не знаєш?

— Не знаю, що таке тiатри. Пустiть мене побачити.

— Iч, який планетний — чого захотiв!? Я зараз як втру тобi часнику, то надовго забудеш про театри, — i парубок повiв мене поперед себе до виходу. А там уже хлопчаки збагнули, що й до чого, й почали тицяти на мене пальцями.

Я не сказав би, що це були найкращi хвилини в моєму життi. Але-вони одразу стали ще тяжчими, коли я пiд пильним наглядом опинився бiля самого касира: назустрiч менi з приступцiв розгонисте iшов дядько Себастiян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крiзь землю, щоки мої запалали, а пiд повiками защемiли сльози.

Ставши трохи осторонь, похнюпився i дивлюся не на дядька Себастiяна, а на чоботи, надiючись тiльки на чудо: може, увiйшовши з теменi, голова комнезаму не пiзнає мене.

— Ти що, Андрiю, хочеш робити з хлопцем? — не дивлячись на мене, запитав дядько Себастiян парубка.