Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 51

— А що з ним робити: за хвiст — i на подвiр’я! — засмiявся Андрiй.

— А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скiльки воно там мiсця займе?

— Ну, коли ви так думаєте, хай i вiн має свято, — погодився парубок.

Дядько Себастiян обернувся до касира:

— Олександре, дай хлопчаковi контрамарку, щоб не ганяли його, наче солоного зайця. — Далi вiн лише приторкнувся рукою до моєї голови i пiшов у школу. Я знаю, чого дядько Себастiян не зупинився: вiн бачив, що мої сльози були на пiдходi, а вiн мав делiкатну душу.

Олександр змiряв мене точнiсiнько таким поглядом, як мiряють тих, що проскакують на дурничку в театр, i тицьнув клаптик паперу.

— А де ж контрамарка? — не пiдводячи голови, запитав я, бо хiба мiг подумати, що таке велике й урочисте слово мiститься на такiй крихiтцi паперу, на якiй не могла навiть викруглитись уся печатка.

— Оце вона й є. Бiжи, тiльки не займай нiчиного мiсця — твоє стояче!

Затиснувши в руцi контрамарку, я вскочив у школу, що зараз гудiла, неначе вулик, смiялася i нещадно трощила насiння. Тепер тут стояли не шкiльнi парти, а колоди, на них були настеленi свiжi дошки, i тому всiм було дуже гарно вигойдуватись. Мене одразу ж потягло наперед, бо позаду, за головами дорослих, нiчого не було видно. Коли я зупинився перед сценою, над якою колихалась пошита з ряден завiса, хтось мене знизу цапнув за ногу й десь, наче з пiдземелля, почувся смiх. Я оглянувся. Хто ж це мiг збиткуватися надi мною? Але нiде нiкого. Та досить було пiдвести голову вгору, як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу, i знов пiдземелля вибухло писклявим реготом. Може, це й є та нечиста сила, що дiє в театрах? Менi стало страшнувато. Я трохи одiйшов од сцени, а в цей час хтось з пiдземелля прошепотiв:

— Михайле, залазь до нас, тут безпечнiше: перевiряти не будуть. Я трохи пригнувся i в дiрi пiд сценою побачив своїх однокласникiв Софрона, Вiктора, Уляна i Григорiя. Так ось яка нечиста сила хапала мене за ноги. Виявляється, отряхуватi хлопцi, щоб побачити театр, ще вдень, пiсля урокiв, забилися пiд сцену i там, терплячи незручнiсть i голод, дожидалися вистави.

— А мати вже тебе по всьому селi розшукувала, — нахилився я до Софрона.

— З дубцем чи без нього? — зажадав уточнення школяр.

— Без нього.

— Все одно тепер буде вдома пiсля театру ще один театр, — спохмурнiв хлопець, а далi запитав: — У тебе часом нiчого нема їсти?

— Є пряжений горох.

— О! — тiльки й вирвалось у хлопцiв. Вони одразу накинулись на мiй горох, | i незабаром пiд сценою обiзвався безтурботний смiх i дружна робота щелепiв.

Та ось загойдалася i почала пiднiматися вгору завiса. Все в школi притихло. Друзi повилазили з-пiд кону i посiдали на пiдлозi бiля нiг дорослих. Ось на сценi заговорили артисти, i заговорив зал: мало не всi почали вгадувати, хто ж саме грає ту чи iншу роль.

— їй-бо, це не дiд, а Явтух, — хтось радiсно пiзнавав артиста.

— Теж сказав! Як би Явтух змiг отак постарiти? — не йняв вiри другий голос.

— А вони,артисти, й старiсть вигадують: з пачiсок налiплюють каруком бороду й вуса, — розважливо пояснював третiй. — Старiсть легше вигадати, нiж молодiсть.

— Нi, це не Явтух: у нього ж голос дзвiнкiший, — не погоджувався четвертий.

— Дурний, вiн же грає.

— Давайте краще запитаємо його… Явтуше, це ти чи нi? — летить через голови запитання артисту.

I раптом дiд, що по ходу п’єси мав журитися, од такого запитання пирснув, прикусив губу, а далi так почав смiятися, що в нього спочатку полетiли на сцену вуса, а потiм i борода. Вiд цього лицедiйства усi глядачi вибухнули реготом i так почали вигойдуватись на дошках, що тi затрiщали, а одна зламалась. Тi, хто сидiв на нiй, — попадали на пiдлогу, i театр став ще веселiшим. Лише одному суфлеру чогось не догодила людська радiсть. Вiн вискочив зi своєї будки, як Пилип iз конопель, i почав кричати: "Завiса! Завiса!" Чого йому було шкода, щоб усi вдосталь насмiялися за свою пашню? "

Пiсля того як завiса вдруге пiднялася, глядачi знов угадували артистiв i мали вiд цього неабияке вдоволення. Усiм припала до серця й картина, де парубок бiля криницi обнiмав дiвчину. Правда, дiвчата в залi трохи засоромились вiд такого лицедiйства й посхиляли голови. Зате парубки аж пiдросли на лавах, а далi почали гукати до закоханих, щоб вони поцiлувались. Але в тi часи молодь у нас прилюдно не цiлувалась нi на вулицi, нi в п’єсi, хоча там, як я незабаром довiдався, i стояло дрiбненькими лiтерами: "цiлуються".

А от коли в останнiй дiї чоловiк почав убивати жiнку, усi захвилювались i стали гримати, а далi й погрожувати артисту. Але необачний не послухався голосу маси i так востаннє вдарив дружину, що вона впала бiля столу. Зал зойкнув дiвочими голосами, а кiлька парубкiв кинулись на сцену бити й в’язати убивцю. Та його врятував суфлер. Вiн, як ошпарений, перекинувши будку, вилетiв з-пiд кону i не своїм голосом знову закричав: "Завiса! Завiса!"

— Яка там завiса, коли тут людей убивають! — обiзвався од вiкна якийсь басогласий чоловiк.