Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 14

Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, і кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався у землянці до другого ранку.

V

ТАЙНА— НЕВТАЙНА

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби— по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п’ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п’ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв; гроші йшли на одежу; ягнята— на прибуток.

— Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання!— дякує Мотря богові.— А я вже не думала, щоб з його вийшли люди…

— Став розуму доходити,— одказує Оришка,— сам побачив, що треба робити… І мені, старій, довелося його хліба з’їсти… спасибі богу!

Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя… І в хаті у них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовталося старе ґноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана— не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирає, льох чорніє… Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска— біла… Достатків більше, й достатки кращі.

А тут ще, після смерті якогось бездітного далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля… Після судів та пересудів,— після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві,— одсудили Мотрі землю громадою…

— Не журись, Чіпко,— каже, радіючи, Мотря.— Тепер буде своє жито, й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу— на зиму буде!.. Ік різдву загодуємо свиню… Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!..

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..

Ой, ні! Життя— що стернясте нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою у Чіпчимім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п’ятнадцять літ. Баба уже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила,— хіба у палючий день вийде, було, з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени усе жаліється та жаліється Мотрі:

— Отже, дочко, щось мені погано… Так погано, так погано! Чую, наче у мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони у мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…

Так казала Оришка звечора, а до світа— й богу душу оддала.

Лежить баба на столі у хаті. Хрест у руках, свічка в головах… Та ж баба— тільки очі заплющила, рот зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, узяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… «Нема баби…— думає він.— Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть?.. Хто знає?..»

Темна мара устала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне… Говори, дивись— а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило… Кидають у землю,— темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв’як плазує— холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до тіла…

Приліз, приложив свій червоний ротик— як невеличким свердликом проточив дірочку в тілі і уп’явся… По йому аж хвиля заходить, так він натужувався, точив… Ось уже дірочка… А там— дивись— і другий пнеться, третій, четвертий… Подірчавіло тіло… Чутно глухий стук. То одвалилася одточена частина тіла. Черви заворушилися, піднімаючи вгору свої хвостики…

«Ух!.. гидко… страшно!..» Чіпка здригнув. «І від кого се?— запитувала його злякана думка.— Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота… черви… все від бога??! Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра… І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так,— тут щось друге, інше…»

Задумався, загадався Чіпка… Зробився— аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі— і нічого не бачить; клич його— не чує… Аж занепав. Уночі схопиться— одягається, озувається…

— Чіпко! куди ти?— пита здивована мати.

— Га-а?

— Куди ти?

— Баба кличе… піду до баби…

— Та господь з тобою! Баби немає— умерла…

— А що ж ото?.. слухайте!..— Та й наставить ухо— слухає…— О-о-о-о! «Чіпко!.. Чі-п-ко!..» Чуєте?..— Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..