Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 12

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на ґирлизі, висить торба з хлібом та свита— на случай негоди; у руці— малахай.

— А що, хлопці, будемо рушати!— каже дід. Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

— Агу-у… тю-у-у!— гукнув дід.— Треш-тереш-треш! Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині— і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує— то «бе-е!», то «ме-е!»,— кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

— Агу-тю-у-у!— гукнув дід, ляснувши малахаєм.

— А куди, руда?— кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху,— пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати— грало, усміхалося… Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси,— і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хавав-» кали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає— і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!

Чіпка йде збоку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? що гадає?— Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, в душі… Хоче збагнути— і забуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо… Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає уперед ногу за ногою— не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі— не то сон, не то дрімота— сповивають його душу. Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм— вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…

— Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати… Грицько, чи присів, чи ні— вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, триндикає та висвистує…

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте— ні хмарочки, ні плямочки— глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

«Що там?— дума Чіпка.— Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!..»

— Діду!

— А що, сину?

— Що там?

— Де?

— У небі?

— Бог…

Заду мається Чіпка… Дивиться у небо,— йому так гарно дивитись у його…

— Чи воно, діду, є там люди?

— Де?

— На небі…

— Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні…

— А хіба хто там був?

— Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

— А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!..

Дід, поснідавши, молився богу.

— Гарно, сину!— прошептавши молитву, одказав Чіпці.— Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут— усе грішне та зле…

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

— То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні… І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все— гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося,— ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата— он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата,— добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже— забув і думати, що йому на тім світі буде!.. Лихий його путає— він і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає— і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна,— думає він,— бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… А Грицько? Грицько— грішний: он як він верхи на барані пре!..»

— Грицьку! Грицьку!— скочивши на ноги, крикнув Чіпка:— не їдь на барані— гріх!