Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 9

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою— з самого споду до верху… Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка— поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння— все те мало свій говір, свою мову, тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було— люди, і все балакало однією мовою… А тепер— ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби— одібрали людську мову! Вони людей— своїх рідних— повернули в усе те… І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість його невеличкому серці, росла, виростала— і сторонився вів людей далі та далі… Та й люди його не жалували.

— Бабусю!— питає раз Оришки.— Чи в мене батько був?

— Був, сину.

— Де ж він тепер?

— У москалі пішов.

— Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк!— кажуть.

— То— дурні хлопці!

— А хіба що..? Що то воно— недобре що?

— Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…

— Я не буду злий, бабусю!..— одказує Чіпка,— та й задумається.

Трохи перегодя знову питає:

— А чого ж мій батько пішов у москалі? навіщо він покинув матір?

— Люди оддали.

— За віщо ж вони оддали його?

— Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

— Чому, бабусю?

— Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам,— утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав,— гарбав усе те!

Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка— коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав,— іноді й засне, слухаючи, бабиної мови, що як струмінь тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.

— Що то, бабусю?— указує на зорі.

— То? Зорі.

— Що ж то за зорі?

— Тo— янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж— як зірочка покотиться,— то душа переставиться… Душа переставиться— й зірочка покотиться— щезне…

— І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

— І твоя є, й моя, й мамина.

— А де ж моя, бабусю?— пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темносиньому небі.

— Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло, то він і знає…

— А й бог там?..

— Там, сину…

— А що то за бог, бабусю?

— Бог?.. Бог— батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе діло,— почина світом каламутати,— то й шле святого Ілію на вогняній колісниці вбит сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняною стрілою— то блискавка заблище… Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго— й він добрий. Бог-батько на світі нас держить і хлібом годує…

Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію— карати злого!.. Котить Ілія— небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу… Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготят зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й бог мене не поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли— тих бог поб’є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю…»

Замовк Чіпка— дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго… Трохи згодом питає баби:

— Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?

— Він, дитино,— він нас годує…

— А чого ж мама хліб заробляє,— ось досі з роботи нема… Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?..

— Дурний ти, хлопче!— каже баба.— Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили,— як святі були… Там, кажуть, було всякої всячини— і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив на їх щастя,— та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово боже… Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою— й рай зачинив, і сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити. А то— нічого не робили,— як святі були!