Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 8

А й дитина ж то вийшла— на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві,— як дзиґа крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай друге!— як стріла пуститься… Чіпка, як його звали,— не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або— ножа, або— веретено…» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть… Мотря за це не любила Чіпки.— «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо!— жаліється Оришці.— Йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався…» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб довго «не роздумував»… Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату…, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там— полив’яного півника, свистілочку, а їсти— сама не доїсть— йому зоставляє…

Як підріс Чіпка— став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть… Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують— хто якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився— чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу— честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був «виродок»… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…

— Виродок іде!— кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.

— Запорток!— підхопить другий…— Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті— за боки беруться зо сміху…

— Чіпко! де ти взявся?— смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.

Мовчить Чіпка,— сопе.

— Ти з яйця вилупився?!— знову другий…

Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.

— Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур’яні,— одмовляє понуро та все копирсає під нігтем.

Регіт— аж вигін розлягається.

— Так ти. Чіпко, з бур’яну взявсь?..

— Ні…

— А де ж твій батько, коли ти не з бур’яну?

— Не знаю…

— То-то й є… ти байстрюк!..

— Брешеш!..— зиркнув, як той вовк, Чіпка.

— А хто ж ти?

— Я.. Чіпка.

— Ти— Чепіга, а не Чіпка!— крикне хто з середини— і вскубне Чіпку…

— Чого ти скубешся?— з плачем вимовля Чіпка.— Постій, я бабусі скажу— вона тобі дасть!

— Боюсь я твоєї бабусі,— куди ж пак!— одказує хлопець та й знову вскубне.

За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть— аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.

Іде Чіпка додому,— іде та й плаче.

— Чого ти, Чіпко, плачеш?— стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за рушу, поведе в хату, почне умовляти:

— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця— доброго молодця… Чіпка слухає— й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця— доброго молодця?!.»

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки— і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так— птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… «А добре б— дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка в лузі?.. І чого— одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці— тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?..»

— Чи воли, бабусю, говорять?..— питає Чіпка в Оришки.

— Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.

— А птиці?

— І птиці говорять…

— Як же вони говорять? Про що вони говорять?..— допитується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди… Як вертається додому та реве— то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій— ні. От соловейко— як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток,— сина й дочку,— що вбили її мужа-ужа… Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала— вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали— й не наслухались!— А ти,— каже,— дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!»— От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха— так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,— щоб і городини не глушило, й людей не жалило!»