Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 5

- Мирний Панас -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Та вже ж ви тут з матір’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!

Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір’ю зостались самі собі на хазяйстві.

Вирядили Остапа на Дін у великий піст, а так— к зеленій неділі— приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас узявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика… що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був— не знать де— три роки без малого… А ось тепер— у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим… Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Піщанської волості… І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

— Оце такі— скрикнули в один голос і голова й писар.— Буде ж тепер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов— чорт його зна й відки, сказавсь— біс його зна й ким; а ми— на тобі, та цить!— і лапки поклали… Окунів небіж, та й Окунів,— нестеменне Окунів… Чому не прийняти?.. Аж воно— он який небіж!!

— Егеж… Недаром я казав,— вибріхувавсь писар,— підождемо трохи, спишемось… Не послухали?..

— Що ж тепереньки робити?— мов не чув, питає голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було— щось пригадував.

— Недурно мені сю ніч чорна собака снилася,— похваливсь голова.— Жінка одгадувала: напасть… Так воно й є!

— А мені руда свиня,— увернув писар. Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

— Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін?— стріли її волосні.

— Ні, не розказував,— одказала Мотря, здивувавшись такому питанню.— А що там? Хіба яка чутка прийшла?..— запитала вона зляканим голосом.

Так і так— кажуть; таке й таке диво. Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда, затряслась,як лист на осичині; хотіла щось сказати, та не вимовила й слова,— тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима…

Чого ти здихаєш?— гримнув на неї голова.— У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…

Мотря нічого не одказала,— тільки жалібно дивилася. Коли б-хто заглянув тоді в її душу,— що там робилося! Якби зазирнув у серце,— що в йому поверталося!

— Іди собі!— гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло. Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулиці,— не бачила світа перед собою; прийшла додому,— як п’яна, мов чмелена…

— Що там, дочко?— стріла її мати.— Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву— так не роздягнена, не розбута— і впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда… В Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка.

— Та кажи!.. чого ти плачеш?— аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, боже мій!.. недурно він все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврю та Грицька… недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя головонька бідная!!.»

— Що ж там таке? кажи вже,— не мороч моєї голови! Про яку се ти Хіврю плещеш?

— Про жінку того сучого сина, щоб йому… ні добра, ні життя!..

— Кого?

— Остапа…

— Чи ти не збожеволіла, дочко?

— Поневолі збожеволієш, коли таке…

— Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи— що там таке?

— Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівся сюди на мою голову… Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі?— скрикнула Мотря і знову залилась сльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людські поговори та сміхи,— все разом піднялось у голові матері, налягало їй на старе серце важкий жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах— хилилася на груди. Оришка болізно піднімала її і тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері: здавалась темною хата, й світ, що вривався у вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій ще темніша доля їх— чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима…

Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід.