Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 4

— Ти не питав, Грицьку,— тоді жінка до парубка:— хто він такий? навіщо йому Окунь?

— Ні, не питав.

— Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщині, багато, кажуть, всякої рідні… Там і брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?!

— Бог його зна.

— Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловік.

— Добре, мамо,— каже парубок. І обоє пішли в хату.

Жінка справді догадалася навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився у волості небожем Окуня— Остапом Хрущем, що літ, може, з п’ятнадцять, як пішов на Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам’ятали ще— коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дій до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й просився в піщанську громаду.

— Чого ти звідтіля вернувся?— пита його голова,— хіба там недобре стало жити?

— Та трудно вже й там,— кланяючись, каже Остап.— Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата… пропадає…

— А тут хіба краще?— пита писар.

— Та все ж, бачте— рідна сторона.

— Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого?— знову голова.

— Та в мене ось є старий пашпорт.— Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу з обтіпаними краями, й подав голові.

Подивився той на папір, розправив, прочитав— і знову зложив.

— Що ж з сього?!— каже.— Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?

— А бог його знає— чому… Не знав.

— Відколи пашпорта не переміняв!!— не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

— Та там мене й по цьому всюди приймали.

— Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити?— пита голова писаря.

— А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то, може, й діло буде,— одказав писар.— А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

— Зділайте милость,— каже, кланяючись, Остап,— уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пішли у другу хату.

Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий— невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде— отаманує. А через місяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадянин— козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарі.

Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада.— Послужив він рік, а на другий уже грунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений; звісно— сирітське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостів до Мотрі Жуківни— бідної, некрасивої дівчини, уже таки и літньої, що жила в сусідах, удвох з старою матір’ю.

— А що ж, Мотре,— каже їй мати,— іди! Хоч хата своя буде, хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара…

— Та чи йти, то й іти!— одказує дочка.— І так натерпілись усього!

Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни,— город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; призьбу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом— любо глянути, і огородина зеленіє…

Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі— ні ступня. Приходилось у чужих людей косити, хліб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою— старою своєю матір’ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й галушок зварити,— приходилось сухим хлібом давитись…

Остап— спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий,— Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі— все хмурнішав, та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце… Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого…

Так минув рік; минає й другий; а вони— всі тройко (дітей не було)— похмурі, невеселі… Немає долі— немає й радості!

Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува в холод; буйний вітер крутив заметами й вив, як звір у лісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику неясно блимав каганець— от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі… Тихо,— тільки веретена сюрчать…

— О-ох!— важко зітхнув Остап.— Обридло вже мені по цих краях горювати,— промовив він, наче сам до себе.— Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу…

— А як же не найдеш?— на це йому Мотря.— Літо втратиш… а я одними руками що тут зароблю?..— додала вона журливо й скривилася.