Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 2
- Мирний Панас -Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгобразе лице, широко розкривши здивовані очі…
Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні,— здається, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама— невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати— усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.
Вона стояла навпроти парубка, як намальована,— наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.
— Чого ти тут ходиш?— обізвалась вона перша.
— А ти чого хліб толочиш?— не зовсім ласкаво одказав він.
— Хіба се твій хліб?
— Не чий же… А що?..
— Цур тобі, як мене злякав!..— та й замовкла. Парубок і собі мовчав.
— А ти хто така?— трохи згодом питає він, ковтаючи слова.— Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..
Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос: очі в неї заіскрили, заграли…
— Навіщо тобі?— прядучи ними, вона питає в його.
— А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле?— каже він.— Хто ти така? чого тобі тут треба?..— Чутно— аж дух спира йому в грудях од кожного слова.
— Не ск-а-ж-у!— одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкі білі руки попід ліктями.— А прийшла сюди, бо недалечке живу… А ти хто?
— Сюди йди!— каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима.— Посідаємо тут… побалакаємо… я тобі й розкажу— хто я…
Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далі— вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім— повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою рукою: «сюди, мов!»— та наче мана яка, спустилася вниз— і скрилася за горою.
Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима— мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива… «Що це?— думав він.— Чи справді, чи ввижається? …І відкіля б це?.. чи не москалівна?.. так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає… Хіба Хоменкова?— так же не блигий світ от Хоменкового хутора сюди теліпатися… А видно— хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого… Оже й не попівна: попівну я знаю— попівна не така, та й не піде за п’ять верстов од села… Чия б же це?..»
Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок— подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно,— тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебирав у пам’яті їх дочок,— та, теряючись в догадках, і повернув назад— додому.
Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може ще й тихшою,— та все думав та думав… А в серці— почував він— прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов і легко, і сумно й весело, і хочеться співати й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися— так і ганяє за маною… А перед очима— зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж мороз пішов поза спиною… «Оце так!!— промовив він уголос.— Чи не здурів, бува, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут— і думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.
Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі— тік; за током— огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла,— видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.