Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 3

Недалечко від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена,— і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість, з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик— і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «аря, гладкі! аря!», потім того плескала в долоні— й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не вдієш ні криком, ні легенькою бійкою,— вона висмикнула а мітли держално— і давай потягати «ненаситну прожир» і вздовж, і впоперек,— аж поки не хруснуло держално… «От, прокляті! каторжнії.. Через них знівечила держално…»— на весь голос гукала молодиця— й кинула в свиноту надтріснутим держалном.

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою,— як уже на його напустилась розсерджена молодиця.

— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш?— докоряла вона.— Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає…

— Я, мамо, на полі був… до ярини довідувався,— одказав він. Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла— чи правда тому? Та син уже повернувся— пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею— в хату.

— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти!— усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу— погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей… «Згинь ти, марюко!— скрикнув він, випростуючи з трави руки.— От, причепилася!!»

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки.Полягали спати.

— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка?— пита він трохи згодом.

— У якого москаля, сину?

— Що живе коло нашого поля хутором.

— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була,— та, казали, либонь умерла. А що там?

— Та я так питаю… нічого.

Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю— вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!»— шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину,— не спиться, та й годі… «Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»

II

ДВУЖОН

Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь несвідомий захожий. Видно— з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палиці, перекинута і торба— мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір— чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки.

Сказати б— з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи; сонце ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став. «Оце ж, мов бачся, й Окунева хата!»— каже він сам до себе.

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

— Здоров був!— обізвався до його захожий.

— Здоров.

— Чи це Окунь живе?

— Який Окунь?

— Карпо Окунь, старий дід.

— Ні: це Лимар, а не Окунь.

— А де ж Окунь?

— Та який Окунь?

— Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини,— бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

— Та кого ти, чоловіче, питаєш?

— Окуня Карпа.

— Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він?

— Та треба… Так умер, кажете?

— Умер, умер.

— А хто ж після його зостався?

— Та хто ж після його зостався?!— каже жінка, задумавшись…— Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та и та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько— був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нікого такого…

— Так… А волость же наша далеко?

— Волость?— глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала:— на тім боці села. От як підеш сією улицею, та й виидеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там— зараз і волость

— Ну, спасибі вам. Прощайте.

— Щасливо.

Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. А жінка й парубок ще довго стояли— дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.