Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 44

— Як же ти нас визволиш?

— А так: кажіть, що я напоїв.

— Ну, то що?

— Ну, то й нічого. Там уже моє діло…

Коли це— кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: «винуваті!», «винуваті!» А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.

— Я,— каже він,— усьому виною, ваше б-родіэ! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це— вибрав нічку, та й то не гаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною… Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне другой раз… засеку!»

Вийшли од ротного, сміються, дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося…

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути— все те йшло на гурт, на товариські пропої…

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбіжить, бува, люльку у спірці, а грошей на нову катма,— вони складалися по шагу там чи по копійці— і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку,— вони йому вислужену й залежану у якого бережливого брали й давали… Повага й шаноба Максимові!

Привик Максим до такого життя. «Ні,— думав він,— Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди— кожен сам собі… А тут— чого душа забажала— усе є; а товариші— брати рідні: за ними, як у бога за дверима— і поможуть, і виручать… з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!»

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це— життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той— чорніший землі, з остюками, та ще до того як згадає Максим, глядя на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить… Капуста— до носа не приводь; каша— з рота верне.

— За все, за все у вас добре,— хвалиться раз Максим кацапам-товаришам,— одно скверно: їсти нічого!

— Підожди!— одказують,— діждемо неділі— будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

— Куди на прокормлєніє?— пита Максим.

— Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дыры заплатати!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися,— прибігають товариші.

— Брат! а, брат!— будять.

— Ну?

— Вставай, пайдем к ротному.

— Чого?

— Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась товариством розмова.

— Ну, что фельдфебель?— пита один.

— Собака!

— Как?

— Да так… двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите,— не смей и рта разинуть!..

— Старава, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику,— виясняв один з нар, посмоктуючи люльку й спльовуючи на стелю.

— Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

— Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему— дай!..

— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

— Ну, што, Федосеич?— пита ротний.— Все благополучно?

— Всё, ваше б-родие. Только адно худо…

— Што?

— Ребятам, ваше б-родие, худо…

— Чем?

— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокормление.

— Куда?.. зачем?— скрикнув ротний.— Я им дам прокормление!

— Есть нечево, ваше б-родие,— одно йому фельдфебель.— Гаварят: памрём с голоду…

— Што ты врешь, старый хрен?.. Как есть нечево?..

Верно, уж успел содрать?..

— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвертая часть за позволение! Ротный замовк; крутнув уса.

— Кто идет?— спитав, помовчавши трохи.

— Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята!— гукнув він крізь двері у сіни.

Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися у струночку— як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки «хохлика»):

— Што, брат Максим,— худа жить?

— Худо, ваше благородіє; їсти нічого!..

— На прокормление хотите?

— Точно так, ваше б-родие,— забелькотали усі в один голос.

— Разве позволить, Федосеич?..— питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля.— Позволить легко… Ну, а как попадетесь?