Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 42

«Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!»— думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки у темній темряві страшну картину січі… Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні… Татарва мчиться, як скажена… «Ага? вражі татарюги!»— кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком… Шабля заблищала— голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом— голова луснула, як стиглий кавун… У Максима аж дух у грудях сперло… «Господи! коли б швидше!..»

На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись на несвідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!

Довго вони йшли усе своїм краєм, між своїм людом, уже їм аж обридло.

— Чи далеко ще та Московщина?— питали вони один одного…

— Та ще підтопчеш ноги,— одказували другі, догадуючись: не близько, мов!

Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли вони у лісний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий… ліс та й ліс!

— Оце й Московщина починається,— сказав хтось.

— Оце?! Та й невесела ж яка вона!.. Все ліси та бори, куди оком не скинь… тільки небо крізь верховину мріє…

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені,— темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.

Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи з шістдесят лісом— ні хатинки, ні людинки!..

— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?..— толкуються самі між собою.

— Та тут, либонь, один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини,— одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: ішли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся… З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок… Очі напрямились на його.

— Що то? кузні?— пита Максим.

— Село,— одказав йому старший москаль, що вів їх.

— То не кузні у царині?

— Не, то— избы.

— Що то за ізби?

— Хаты по-твоему, хахол!

Максим зареготався. […]

Увійшли в село, або краще— в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на улицю виглядали без вікон хати— чорні, як комори, закурені димом. Де-де забовваніли й люди— у личаках, у довгополих балахонах, з бородами. […]

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті— не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка… Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами… Дим з печі валив прямо на хату,— бо хата без димаря,— давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав; з хати ходив надвір, знадвору— в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті). […]

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й город один… Церков біліло аж шість чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом… За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована… Засумували наші некрутики! А до того, ще попідбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на місце,— хай воно удесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли уже два тижні й два дні…

Аж ось, пройшовши ще днів з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив’я— не нив’я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно і там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе— то там, то там… Підійшли ближче— побачили верховини церков— і з золотими банями, і з блакитними, а найчастіше— по зеленому полю золоті зірочки… Ще трохи— вітер доносив до них заводи дзвонів, ґвалт, крик… Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Унизу, посеред города, текла річка— широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на улицях— гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку. Багатство міське некрутів здивувало. Там— ціла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті купці і закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари. От— базари з усякими наїдками, напитками. «От би це у Піски перенести!»— не втерпів Максим… А це— величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі… Улиці широкі, рівні, каменем убиті.