Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 40

— Ти нас, сину, на старість у славу ввів… нашого недовгого віку не жалуєш,— плаче мати.

А Максим— як ногу вломив: з хати та на улицю, а там— у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне… Аж запух, як той бугай, щодня очі заливаючи… Зовсім пустився берега: що дома не зарве— зараз у шинок! П’є, гуляє, з жида насміхається, з кріпаками панібратається, жалкими докорами їх коле, що роблять на панів, навчає не слухатись їх приказів— мандрувати. На капості чоловік здався, та й годі!

Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавиділа, що як приходилось проїздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Коли б був Максим на той час не постерігся— не змандрував кудись з Пісок щось на тиждень чи й більше— то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може, й самої Сибірі. Та що йому Сибір? Нічого!

Мучився отак з ним батько, мучився та, заплакавши, й каже Мотрі: «Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьба, ні лайка,— ніщо не помагає… Немає сили мені з ним битись… Хай же йде у москалі! Нехай його у службі попомуштрують,— може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..»

Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров… Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!

А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи.

Тоді саме у столиці велике діло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити,— осівся на предківськім столі менший. Оже це не обійшлося мирно. Тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала… Багато тоді лягло правих і винуватих, поки той бунт замирили… Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний… Максим якраз підійшов під міру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лоб!». А якийсь усатий офіцер закричав: «У гвардію його! у гвардію!» Максим, як почув, аж засміявся… та прожогом у двері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось бідолашного некрутика. Не довго думавши, він його стусонув коліном під бік, закричав: «Сторонись, крупа! гвардієнець йдьоть!..» Той поточився, трохи не впав…

Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі у некрутську схованку й заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штабами, як у тюрмі, а людей— повно. Той сидить— плаче; той хоч не плаче— журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки…

— Прийміть, братця, й мене!— каже Максим до тих, що регочуть.

— Іди… додаси й свого слова.

— За що це нас, братця, позапирали у цю тісну хурдигу?— питає Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.

— А щоб не втік!— одказав хтось.

— Та кий його біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?

— Та хто його зна… Кажуть би то, що три дні…

— Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.

— А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?

— Пий сам, коли подобається!

Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сільські походи; смітив усіх і реготався сам… Товариський чоловік— нічого казати! Уночі тільки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!»

Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок… Плач, голосіння— мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитинкою на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка;

а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе… От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють понурившись. А там знову батьки, матері… Між ними й Мотря, як з хреста знята, а коло неї сини— Василь та Онисько. Ходять вони утрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили… Вийшли з некрутської разом, а де він дівся, ніхто не знає… А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку… Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів— і побратався вже!— та здоровкається з скляним богом… Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом…

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко. Люди знову поназ’їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами. То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю,— то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря між ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом— і Максим… Видно, материн жаль уразив і в його безжурне серце; стоїть він біля матері, похнюпившись… Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували у лаву строїтись. Піднялась шатанина… Скрізь затужили, заголосили… Стали прощатися. Максим підступив до матері…