Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 37
- Мирний Панас -От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за те нагороди.
Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали у багатстві, у розкошах… Що ж його казати?
З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й неродовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів,— панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім й усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі— просто справників; панський виборний був суддя й підсудки… А головою цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше— предводитель дворянства… Сказано: як є, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого («царевого ока»!) та станових,— був панський виборний…
Лахва була!!
Тоді саме настало царювання й панів Польських У Гетьманському. Худоба розтеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що є, то рознесуть. Увірвали вони трохи добра і в Василя Семеновича, та ні самі не забагатіли— тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити… Треба роздобувати й добра на поживу, й честі— для піддержки славного роду… Нігде дітись: треба у службу йти… Треба— то й треба…
І пішли!
Заверховодили пани Польські у Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович— царьок; його родичі— царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками— піддані. Василь Семенович у себе й прийоми царські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не прислано,— не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись красногорському владиці…
І всяк їздив, кланявся… А що вже й казати— в установлені дні… їздили на різдво, їздили поздоровляти «з Новим роком, з новим щастям, і з Василлям», у четвер на масниці там оладки їли, на другий день великодня— паску… Кожен знав, що у ці дні нігде більше не можна бути, як у Краснопірці. Що б там не було, а бути треба! Жінка у постіль злягла, дитинка ледве дише,— не можна: треба їхати! На різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, на масниці або на великодніх святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ як з відра ллє… У Василя Семеновича день— треба бути!!
Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався, піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного… Кого, було, Василь Семенович «подарує» ласкою— той немов виросте… Другі дивляться, завидують: виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить— прямо хоч в ополонку… І ті, що були приятелями, одвертаються…
Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що, було, скаже— так тому й бути. Як загадає— так і станеться. Йому тільки одному годили й служили,— та ще хіба орендарю його, Лейбі Оврамовичу— зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика.
Та як же його й не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав слово насторч— тільки б і місце бачив! Пішло у Гетьманському так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.
Сам— предводитель; родичі— урядники; справник, суддя, підсудки— все то зяті, родичі зятів, племінники… Як квочка курчат збирає під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт…
І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою.
XI
МАХАМЕД
Після смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями— на кріпацькі хати порізнених людей… Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі,— та втіха дітками, кого благословив господь…
Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно— те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями— на голодні роки. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці.
З весни Іван щодня у полі— то оре, то засіває яриною. Зранку поїде, пізно ввечері вертається. Так до самої паски. Одсвяткують Великдень— косовиця. Тут уже й Мотрі робота— громадіння. Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться обоє, рано встаючи, пізно лягаючи. Після жнив Іванові— возовиця; далі— оранка на зимину; ще далі— сійба, а там уже в осінь— молотіння заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшає трохи: хатня робота— спочивок, а надворі— прихватком тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою… А там уже й зима— замети навертає… Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою своїх діток— хизи й охизи та тріскучі морози… Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну запинати вікна й двері, щоб не перся мороз у хату… Одначе й зимою— не сидня згорнувши руки. Жінкам— своє діло, чоловікам— теж своє. У хаті— Мотря обід або вечерю варить, дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі— ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м’якиною, рано й вечір— доїть. Іваи коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду… Нема роботи біля товару— лаштує під повіткою що потрібніше до весняної справи. А ввечері плете рукавиці, бавиться з дітками— шуткує, вчить молитись, спати їх ложить або сам лежить на печі униз черевом— париться.