Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 36

— Розпились… зовсім розледачіли! З панщини все-таки не піде в шинок…

Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як, було, хто втече, то це таке диво— на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували— наче так тому й треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на панщині, то в корчмі. Іржа не одного вже купав і в березині від запою… не помагає!

Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки— новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запиралися, а тепер— і на засові страшно. Доставалося іноді й панським коморам…

Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки,— ще коли-небудь вберуться прокляті п’янюги та й з душею не випустять,— та сказав будувати новий палац на Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді величати хутір— Красногоркою.

Хто з гетьманців не знає Красногорки?! Хто не знає «Мекки», куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу?.. Не в одному Гетьманському знають Мекку, знають її й поза Гетьманським… Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік, як Василь Семенович— голова в роді панів Польських?!

А рід же то розкоренився— великий та дужий! На новім хазяйстві у Василя Семеновича сімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тільки— всього один одним синок за десять років, а то все дочки— аж шість дочок.

— Та вже ж і синок у Василя Семеновича,— сказано; якби такий розум— батько, як дві каплі води. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така и натура. Батько як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зіп’явся на ноги, любив і собі лапати… А так як піщани уже оселедців не носили, то и за м’яке тіло можна полапати.

Василь Семенович— чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду— і не забув! Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до панича в горниці. Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько… Ні роботи з його, ні послуги ніякої— одна шкода! Натерпівся від його синок Василя Семеновича… поки запекла душа не потягла в мандри… Так молоденький панич і не долапався: чи тверде, чи м’яке в нього тіло. Правда, незабаром кудись й самого панича одправили учитись.

Нe такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то, чорні, як у сажу вимазані! Нестеменне— плащуваті циганки… Зате у Степана Семеновича дочки— кожну хоч у рямця вправ! А проте і плащуватим, і в рямцях треба женихів… аж цілий десяток женихів!

Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду значного… Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетьманському— як на те усього тільки три значних роди на цілий повіт. Один рід— Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: у столиці родився, хрестився, виріс, там і жив. Другий рід— багатий рід козачки Шведихи— Шведових баби, що зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третій рід— Польських.

Два коти у однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько у дворці був як свій чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покуштував того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на ті хвастощі,— так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що, голубчику?!» Василь Семенович потупить тільки очі… Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича— сини, у Василя Семеновича— дочки… Та ба!.. Така ворожнеча піднялася… крий господи!

Літа йдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж— нікогісінько! Степана Семеновича дочки— дарма, що молодші— уже йому й онуків подарували, а циганки— сидять у батька, як під шатром…

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих й не великородних паничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащуватих… Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Борецькі, Митілі… Скрізь, по цілому повіту, позаводились хутори плащуватих циган. Дійшло до того, що у Гетьманському і кругом Гетьманського пани— родичі та й родичі. Розкоренився й рід Саєнків— жіноче коліно панів Польських, усе-таки своя кров.

Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степи розкішної України… Жерти, трощити— одна в неї здавна думка… Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо шляхетські руки здались на що інше— до гострої шаблі, до легкої послуги чи королю, чи магнату… Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це думку… Було їх у війську сила,— найбільше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому,— бо військова служба раз— нелегка, а вдруге— й небезпечна,— осідались на батьківських грунтах— і роззявляли роти… Хотілося їсти й пити, і хороше походити… З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?