Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 33

Гуло отак генеральське подвір’я щось, мабуть, років з п’ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це— приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда панок та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав…

Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски.Через півроку оддали другу дочку— за старого гусарського полковника. Осталася на утіху матері сама менша. Так же утіхи з неї— ніякої! Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз, бувало, свариться і зодягала її бідніше, неж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра— капосна дівчина!— тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться у вічі своїй рівні. «Яка сама, така у тебе горнишна!»— докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася, ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка. Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.

Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол» отой самий хороший сотниченко Саенко. Устряв та устряв!

— Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала,— каже раз мати, вирядивши Саєнка.

— Незвичайно зробили… Саєнко— чоловік як слід.

— Хто? чумазий хахол?

— То що, що хахол,— одказує дочка,— хіба хахли не люди?

— Мазепи! обливанці… а не люди!

— Та хто там був: чи його купали, чи обливали,— заступається дочка.

— Гляди, справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?

— А хоч би й так… Чим не чоловік?

— Що це з тобою?! чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала, Пісками жалувала… А він— що? Може, його батько у гайдамаках був!.. Харциза! дігтяр!! П-ху-у!

— Яке мені діло до його батька,— одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Саєнко знову у Пісках.

— І стида, й сорома немає, й честі! Я йому спину показую, а він щодня… Сказано: з хама не буде пана!— каже розгнівана генеральша.

Оже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері «благословенія».

— З ким? з ким??— закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її.— З дігтярем?!! Та рука б мені одсохла!

— Ну, як знаєте… Не хочете— ми й так поберемося… Бог з вами: ви не моя мати, я— не ваша дочка!

Як почула таке генеральша, як заллється сльозами…

— Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?!

Щось з місяць ішла баталія. А далі— бачить генеральша, що дочки не переможеш,— ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому,— взяла та й поблагословила.

Весілля не справляли: генеральша нездужала…

Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку,— та не повіз посагу…

Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім’я велика, було так весело, гарно; а тепер— нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка— десь далеко в Московщині; середня— тягається по всіх усюдах за полком, а менша хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її «мазепи», без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довіку не простила дігтяреві того, як він осмілився зневажити «честь» її старинного роду— побратись з її дочкою!

Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її уподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова— сивим сріблом блищала…

Будинок великий— а нікого нема! Йдеш на однім кінці— на другім ступні одгукуються… Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знає вельможна— що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання споїм погаслим світом… Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла в старім серці на макове зерно… Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу та зносили у горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла у двір бездітну вдову Мокрину. Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль… То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запища ло. Генеральша як почула— наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини— за її щирі послуги— на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!!