Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 30

— А що? як?

— Та ми вже вам, пане, дамо, чого там треба,— тільки не зачіпайте нас!

— Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могоричі— вийняв золотого, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.

— Що тобі, Лейбо, треба?— питає.

— Hex ясновельможни пан бенде ласкав,— жеби хлопі нє єдней горальні нє будовалі, не теж жадней карчми не тржималі!

— Та ще, слухайте— ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої— й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось— ось що!

Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: " Глядіть… бережіть мені Лейбу!" Та тільки його піщани й бачили.

Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда,— піщани зроду такої не бачили; а в тій буді— Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше… Генерал одібрав Лейбі, на край села. .гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок і став шинкувати.

Пішло усе по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили— рід ширили… Прийшло у Піски ще кілька душ захожих та й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі— чи то пак генералові— одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.

Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити— могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша… Став Лейба нужний чоловік на селі!

І Лейбі— нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; і Лейбові діти— не такі миршаві та шолудиві… в Лейби— не знать, де він й узяв її,— і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок… Зажив Лейба з піщанами… сказав би: як у Христа за пазухою,— коли б Лейба у Христа вірив… А то Лейба— «невіра»; Лейбові предки над Христом знущались… Було іноді за те Лейбі, як підоп’ють піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям… Не раз ґвалтував Лейба, що хлопці його дітям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що— аби де встріли— зараз і насядуть, як шуліка курчат! Та сількісь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка,— жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх дражнили хлопці… Гаразд Лейбі!

Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались в вічі серед широкополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні, понурі землянки час од часу все злазили. Натомість, поміж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеною червоною глиною приспою, всередині— з присінками, з хижею, а часом і з кімнатою. І тини скрізь калачиком позаплетені, де-где й з острішком; і ворота— там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі, виглядали на шлях довгошиї журавлі…

Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився… та й умер останній січовик без одного року ста літ.

Х

ПАНИ ПОЛЬСЬКІ

Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Перший раз вона затесалась у Піски з генералом. А так— років, може, через десяток— як з неба впала серед Пісок вістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім, як понаїздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама приїхала, заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків. Лейба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжний корм.

Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись одбирати місце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, міряли, розміряли,— та звеліли Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули— руками й ногами! Та трохи не наложили головами… Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сім’ю та й змандрували…

Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля— сумна, заплакана, без волі, без радості… з батогом у руках!

Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. «Що буде? Що завтра буде?..»— кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату… Назавтра— заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що піщани аж жахалися… На післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири— пішли обтісувати…

Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав далеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше— не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати— загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.