Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 31

- Мирний Панас -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Ой, горенько! що ж то тепер буде?..— питали крізь сльози чоловіків жінки.

— Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці…— раяли чоловіки.

Назавтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили у далеку дорогу,— перший раз потягли на панщину…

Швидко той палац й обмазали. А тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жити,— треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити… Треба поспішати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!

Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів… Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!

Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує «хохліков», як треба «гаспажу» зустрічати.

Аж ось— і сама приїхала…

Збіглись піщанії— козаки й генералові— дивитись на неї, мов на яке диво. […] Козаків геть попрогонили. А генералових— чоловіків вистроїли у одну лаву; жінок— у другу; парубків— у третю; дівчат— у четверту, а малих діток— у п’яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю… Ось, мов, вельможна,— усе твоє добро припадає… Потапович так і вчив, щоб сказали… «припадає до твоїх превосходительних ніг!»

Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю… Так батько та мати стрічають молодих, як ті вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася,— сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі… навіть не глянула на кумедію… Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили свою «молоду» ззаду— високу, суху, як в’ялу тараню,— коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок…

Діти— два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять,— повискакували за матір’ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів…

Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи— у червоних сорочках, у широких бородах— і сміялися з паничівської вигадки.

— Вишь, Афоня,— на што эфти хохлики!.. Знатна, баря, дери!.. Ану, вот таво хахленка!

— Какова?— пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапів.

— А вот таво— чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.

— За що ти скубешся? Дивись— який!!

— Ты… ты…ы!..— заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов’язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:

— За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!.. А грішка!

Паничі весело зареготались та й побігли у горниці. Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися… Потягли піщани по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці…

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе— само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали і риби напустили. Трохи згодом— улиця узька. Треба розширити,— треба урізати людських городів! Урізали й городів,— розчистили не вулицю, а майдан… Уп’ять велено: позносити насупроти палацу усі хатки, бо за тими кривобокими хатками немає ніякого виду з панських вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь…

Отак що день— усе новий та й новий приказ, нова та й нова вигадка! Щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив’язані до генеральші,— поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати…

Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги,— давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде— переведе туди. Багато тоді накивало п’ятами і одиноких і цілими сім’ями… Тоді й поговірку зложили: мандрівочка— наша тіточка!

Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона усім й усюди жалілася на невдячність «хахлацкава мужичья», на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті «хахли», гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці— Дирюгиної!! У неї в Бородаєві усе народ «руський»— і той слухав, а ці «мазепи»— тікали!!!