Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 32

Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє діло. Він розім’яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засівали зерном— на прибуток панській кишені…

А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші,— аби господи! З нею приїхало два сини— опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

— Гей! Кто там?— гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах.

— Позвать Потапича!— приказала глухим голосом, з протягом.

Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.

— Слушай, Потапич! Вере Семеновне нужно горничную.

— Вестима, нужна,— прогув густим басом Потапович.

— Выбери красивую девушку…

— Как прикажете, ваше превосходитство!

— Маладую… лет эдак— шестнадцати… Только паскарее!

— Слушаю-с.

— Завтра, што ли.

— Слушаю-с.

— Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну— вродливу, хорошу дівчину.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій— третя. Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?..

Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка— сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал,— нехай царствує!— похрестив. В дівочій за п’яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач— молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях скільки!!

Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти чимсь… А своя сім’я? Три дочки— як голубочки!! Простому чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голову, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятів подумати. Дівчата— не розсада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу— багато світу… Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили… Треба, щоб було чим згадати молодий дівоцький вік!

Заклекотав генеральський палац… Музика, аж струни рве— грає; у вікнах світла-світла— здалека здається: горить усередині палац! Саме великий наїзд… Ціле чорне подвір’я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно.

А в горницях гостей— нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха— і, вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на бенкет з молодою жінкою, аж з самого Ромна… Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до генеральші гості й з сусідніх повітів.

Генеральша— привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному вкаже ласкаве слово; до одного обернеться з усміхом, до другого— з повагою; кожному годить, коло кожного ходить… Гостям— привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка— розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх «мазеп»… А в гостинній— панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають… У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок— ніяк пройти… Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії— про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки— аж поміст ходором ходить. Тільки— круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях— туди вже к світу, як прокричать другі півні,— вечеря. Світом тільки роз’їжджаються…

Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на різдво бенкет, бенкетують на масниці, на великодних святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості— не минає дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.

Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці— молодій, непоганій, з великородної сім’ї та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки, чи не порожні,— про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку— бородаївці та пішани… Бородаївці привозили їй по два рази на рік «оброки», а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень та зносили у двір курей, гусей, яйця… Чому не гуляти?!