Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 34

Та доставалось тоді не одній Мокрині й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв ддала— нікому «оброків» тепер платити; за середньою— уплили ті «оброки», що наскладала давніше; тільки одна «мазепиха» не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала, те й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на п’ятий день… сподівалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.

— Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить— все не по-людській; що не скаже— то збреше!

Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку— білолицю, чорняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.

Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, а найбільше— веселу натуру. Хто кого покохає— Уляна перша знає; зажурився хто— Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може, й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну— весела; чули Уляну— співає; слухали— які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває… Сказано: нежур-дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Не доспала превосходительна: «чи то можна заснути за тією зіпакою?» А Уляни цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила, поки генеральша спить. Не дошила Стеха урочної роботи— рукавчиків,— Уляна винна: вона своїми реготамн та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був— як не лупив зуби з Уляною! Сказано: нема життя генеральші через ту Уляну!!

Одного дня— чує генеральша— у дівочій тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!»— подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.

— Де Улька?— питає дівчат.

— Пішла, кажуть, у кухню води напитись.

— Позвать!

Приходить Уляна.

— Де ти була?..— заглядаючи в вічі, питає генеральша і на кожному слові придавлює. «Поганий знак!»— подумали дівчата.

— В кухню ходила… води пити…— одказує Уляна.

— Хіба тут тобі води немає?— показує на графин з водою…

— Це вже давня… Я ходила свіжої напитись,— каже Уляна.

— Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась… Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка!— гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись… Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою… Чи правду Гапка казала, чи видумувала,— ніхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротів не позав’язуєш!

— Ти де був?— стріла Стьопку генеральша і прямо глянула йому в вічі.

— У лакейській.

— Брешеші Ти був у кухні… Признавайся; був у кухні?

— Був,— каже Стьопка.

— Бач, ш…! бач!.. Не я ж казала… Аж так і э!! Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою?? Так ти у моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постой же!

— Петре! Йване!

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

— Принесіть берьозки!— сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати,— тільки очима засвітила хижо.

Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п’ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося… Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася і нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася… їм страшно було подумати; що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну… щоб не скрикнути!

А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей… Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей— Стьопка… Вій якось смутно дивився униз, на поміст, мов забув: де він, що він,— забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге… своє… А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась— висока, суха, мура, аж зелена; а очі— як у її любимчиків— жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками у руках.

— А нуте, провчіть її… щоб знала, як бариню обдурю…

— Панійко! Голубонько!!— не дала договорити Уляна— і кинулась в ноги.

— Прочь!

— Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не буду!.. Я не була в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря…ту…у…у…й… хто в бога вірує!!!

Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльці закапали сльози…