Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 64

— Добридень!

— Здорові були.

— Що, Грицько дома?..

— Ні, нема…

— А де ж?

— У пивниці.

— І давно там став?

— Ні, недавно… На тім, бачся, тижні… Ні, аж на третім… приїхав жид та й найняв.

— А коли він дома буває?

— У п’ятницю на ніч завжди буває… А це щось за знак— учора не було. Сьогодні повинен бути. А він вам нащо?

— Та треба… Хочу йому хліб продати.

— Не знаю,— каже вона, задумавшись.— Надійдіть трохи пізніше, туди к обіду, може, він звернеться…

— Добре… Прощавайте!

— Ідіть здорові.

Чіпка пішов шляхом додому; молодиця— в хату. Грицька справді не було дома. Восени, упоравшись з хлібом, він порадився з Христею та й став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з яким кидався до діла торік. Він тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печі не лежать,— чому той тиждень і не проробити, повагом та роздумуючи та розглядаючи на всі боки?!

Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.

— Чому це тебе учора на ніч не було?— стріла його Христя.

— Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати!— одмовля Грицько.

— Що ж там таке? лихе що?

— Та щоб дуже лихе— то, дяка богові, ні!.. Та й доброго мало…

— Та що ж там справді таке? Кажи швидше!— пристає злякана Христя.

— Жида Оврама обікрадено… То це нас держали аж до сьогодні.

— Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?

— Бог його знає… Якісь, каже, замурдовані люди… Понадівали машкари, пов’язали гаразденько всіх та й забрали, що знайшли.

— Що ж воно за люди?

— Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали… А шкода, коли хоч, Оврама!

— От, велика шкода— жида! Однак з нас надрав…

— Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид… Нічого бога гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка… Звісно, своє візьме— не грошима, так роботою… І тепер у його на пивниці трохи не всі— за одробіток… Добрий жид. Усі його тамтешні люди шкодують…

— Усі вони добрі, як сплять: а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би у тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався… Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.

— Який Чіпка?

— А той… що, як навіжений, ганяє по селу…

— Ага!.. Чого ж це?

— Та каже: чи не купив би ти хліба?

— Якого хліба?— пита, роздумуючись, Грицько.

— Не знаю. Каже— хліб продати… А я стою собі та думаю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купувати, коли, спасибі богу, й свій ще потроху тягнеться…

— Що ж ти йому одказала?

— Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш…

— Ну, а він тобі— що?

— Каже: зайду— та й пішов з двору.

— Гм,— мугикнув Грицько.— От, дивіться, коли не здурів парубок… З кругу спився!

Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд в господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи Христя питає чоловіка:

— Чи не час уже обідати? Ти з дороги— виморився, виголодався… пообідаєш, спочинеш…

— Та таки й справді виголодався. Хліба не стало, випросив був краєць у чоловіка та перехопив трохи… А тепер— немовби й теє…

Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула у вікно.

— От і Чіпка йде…

Грицько собі глянув.

— Та й обірваний та обшматований який, господи!

— Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо?— дивлячись на Грицька, питає Христя.

— Ні, хай… чоловікові втретє не забиватись… Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще удвох вівці пасли. Чудний трохи… а добрий був друзяка… А тепер— глянь: що з ним сталося?!

Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж, за одвірки гризе, так валує. Христя одчинила хатні двері.

— Та й собака ж у вас!— обізвавсь до неї Чіпка.— З порожніми руками не сікайся!.. Здорові були!

— Здорові… Ідіть у хату; я вже сама закручу завертку, бо вона у нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить…

Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потім зачинила й закрутила заверткою.

— Що, Грицько вернувся?— питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.

— Вернувся. Чому ж ви не йдете у хату? Ідіть!

Чіпка несміливо уступив у хату та й став коло порога. Йому якось і соромно стало, і страшно… Грицько привітався перший.

— Здоров, Чіпко!

— Здорбв, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, то й не пізнати тебе!

— Чим же я перемінився?

— Усім… заріс, постарів…

— От, ще вигадайте,— защебетала Христя.— Де ж таки він старий?.. То він не поголився— то так воно здається…